КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО НА ІНФОРМАЦІЮ В УКРАЇНІ

Увага! Відкрито в новому вікні. PDFДрукe-mail

І.С. Комшалюк

студентка магістратури

Навчально-наукового інституту права та психології

(НУ «Львівська політехніка»)

М.Ф. Поліковський

доцент  кафедри історії  держави і права

Навчально-наукового інституту права та психології, к.ю.н., доцент

(НУ «Львівська політехніка»)



КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО НА ІНФОРМАЦІЮ В УКРАЇНІ


Cтупінь цивілізованості та демократичності  кожної держави визначається тим наскільки вільними почувають себе у державі її громадяни, наскільки реально здійснюються їхні громадянські, політичні, соціально-економічні та культурні права. Останніми роками в Україні здійснено конкретні заходи щодо розбудови нового демократичного громадянського суспільства. Звичайно, помітним кроком на цьому шляху стало прийняття нової Конституції України в 1996 р., а також численних законодавчих актів у різних галузях права — конституційного, цивільного, кримінального, адміністративного, фінансового, трудового, інформаційного тощо.

Реалії українського перехідного суспільства такі, що відстань між прийняттям таких актів і реальним втіленням в життя закріплених у них прав і свобод людини все ще велика. Важливу роль у процесі демократизації відіграє  інформаційний бум, який спостерігається завдяки розвитку недержавних засобів масової інформації, насамперед інтернет-видань [7].

Демократичне суспільство хоч і є достатньо цілісним організмом, натомість складається з окремих індивідів, які відрізняються за своїми фізичними, інтелектуальними, світоглядними особливостями. Знаходячись у суспільстві, індивід є невід'ємним його членом, з одного боку, з іншого – достатньо автономною, відособленою системою, зокрема, в інформаційному сенсі. Інформація для конкретної особи - це завжди безмежний океан знань, завдяки яким вона розвивається та вдосконалюється. Інформація є головним чинником соціалізації і ресоціалізації людини, з’єднучою ланкою між людиною і суспільством. Достовірне і вчасне інформування громадян з боку держави та надання необхідної для функціонування держави інформації з боку громадян є запорукою формування дійсно громадянського суспільства, розбудови сучасної цивілізованої, соціальної і правової держави.

Конституції сучасних держав гарантують людині сприятливе довкілля, відповідні політичні, економічні та інші соціальні умови, за яких особа може всебічно розвиватися, реалізовувати свій потенціал у різних сферах життєдіяльності, однак тільки в  новітніх конституціях, прийнятих, починаючи з другої половини ХХ ст., передбачено право людини на інформацію. Здебільшого вчені та практики трактують його як політичне право, пов'язане з можливістю громадян знати про політичні інститути й процеси, їх функціонування у власній державі та світі [4].

У розділі II Конституції України наведено перелік основних прав і свобод людини та громадянина, але відсутнє їх чітке розмежування, класифікація. У вітчизняній теорії конституційного права їх поділяють на особисті (громадянські), політичні, соціально-економічні та культурні. Право на інформацію, що закріплене у статті 34 Конституції України (тобто право «збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію»), провідні представники національного конституційного права відносять до політичних прав, але право на самовираження, що передбачає і право на інформацію, очевидно, є не тільки політичним правом громадянина, а й природним особистим правом, таким, як право на життя, що притаманне людині від народження, а не лише у контексті участі у політичному житті країни. Право на інформацію можна також віднести до культурних прав в контексті реалізації свободи літературної, художньої, наукової та технічної творчості (стаття 54 Конституції), реалізації права на освіту (стаття 53 Конституції) тощо.

Багато спірних, часом все ще не розв’язаних проблем пов'язано з питаннями легітимної реалізації та захисту права на інформацію. Особливо у нинішніх українських реаліях це стосується перлюстрації особистої кореспонденції, несанкціонованого підслуховування приватних телефонних розмов, збереження і розповсюдження персональних даних (конфіденційної інформації) про особу.

Наголосимо, що право громадян на інформацію — самостійне конституційне право, що дозволяє людині вільно шукати, одержувати, передавати, створювати і поширювати інформацію будь-яким законним засобом. У літературі висловлюються точки зору, у яких право громадян на інформацію — лише складова частина свободи слова і преси, або, навпаки, свобода інформації — умовне позначення цілої групи свобод і прав: свободи слова або свободи вираження думок; свободи преси та інших ЗМІ; права на одержання інформації, що має суспільне значення; свободи поширення інформації. Вважається, що право на інформацію не охоплюється цілком свободою слова і преси. Воно значно багатше, змістовніше і має власну субстанцію, відіграє свою роль у задоволенні певних інтересів суб'єктів; тому вузьке, обмежене розуміння даного найважливішого права, на наш погляд, є необгрунтованим [1, с 130].

Водночас, навряд чи виправданий і такий, надмірно широкий, підхід до змісту права на інформацію. Аргументом на користь такої тези є, безумовно, законодавча практика найвищого рівня — конституційна. Йдеться про ст. 34 Конституції України, де закріплені не тільки свобода думки, слова, але і право на інформацію. У Конституції України зовсім не випадково закріплені свобода думки і слова та право на інформацію в різних частинах, хоча й однієї статті. Тобто тим самим підкреслюється як їхній взаємозв'язок і взаємопроникнення, так і відома автономність, самостійність, "суверенність".

Зрозуміло, право  громадянина на інформацію — аж ніяк не просте суб'єктивне право, бо воно складається з ряду юридичних можливостей. Серед них можна виокремити право на безперешкодне ознайомлення з нормативними актами. Частина 3 ст. 57 Конституції України спрямована саме на здійснення даної можливості: "Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права й обов'язки громадян, не доведені до відома населення в порядку, встановленому законом, є нечинними". Крім того, універсальне право громадянина на інформацію може містити в собі такі конкретні правомочності: право знати про створення і функціонування всіх конкретних інформаційних систем, що будь-яким чином торкаються сфери особистого життя громадянина або інформації про нього, а також інформації про інші сфери життєдіяльності громадянина; право давати згоду на збирання особистої інформації для соціально-економічних, культурних та інших соціальних цілей; право доступу до такої інформації з метою її перевірки, одержання необхідних довідок; право знати про використання цієї інформації у відповідних цілях і відповідними користувачами систем; право на громадський код (позначення громадянина у відповідній інформаційній системі); право на достовірну інформацію про стан навколишнього середовища; право на достовірну фінансову інформацію й ряд іншіх прав.

Вперше на міжнародному рівні про право на інформацію було продекларовано в ст. 19 Загальної декларації прав людини, що відтак відтворено і в ст. 34 Конституції України.

Без сумніву, конституційне закріплення даного права – це крок вперед у розширенні інформаційних можливостей, а значить і свободи особи, у розвитку нових багатообіцяючих інформаційних відносин між людиною і державою. Водночас, щоб воно стало "живим" і діючим правом, необхідні відповідні гарантії, що складаються з умов, які забезпечують безперешкодне, безпроблемне здійснення цього права і створюють, по суті справи, наділений механізм його реалізації [1, с .134-135 ].

Згідно з Конституцією, право на інформацію знаходиться, так би мовити, під захистом загального права на свободу та особисту недоторканість. Обмін же інформацією, здійснюваний за допомогою засобів зв'язку, має і спеціальну конституційну гарантію у вигляді таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31 Конституції України) [5, с. 25].

Здійснення цього права може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (ч. 3 ст. 34 Конституції України).

Важливою і необхідною складовою механізму здійснення права на інформацію є гарантування належного, вільного доступу громадян до інформації, а також чітка правова регламентація виключних випадків його обмеження.

Важливий момент: право на доступ до інформації не можна ототожнювати з правом на свободу інформації, оскільки вони хоча й мають однакову мету — забезпечення  реалізації потреби людини в інформації, проте у них різне функціональне призначення. Якщо функція права на доступ до інформації полягає в забезпеченні особи необхідною інформацією безпосередньо від органів державної влади та органів місцевого самоврядування про їх діяльність та відомості про себе, тобто доступ до офіційної інформації, а також до певної інформації, що знаходиться у приватноправових юридичних осіб, то призначення свободи інформації полягає в забезпеченні можливості вільного пошуку та одержання будь-якої інформації із загальнодоступних джерел, отримання інформації про дії влади, але вже в інтерпретації представників ЗМІ, можливість ознайомлення з науковими працями, художніми творами, спілкування, кіно тощо. Єдине що вимагає свобода інформації від держави — це дотримуватися політики невтручання, й, навпаки, право на доступ до інформації репрезентує обов’язок держави створити певні умови для реалізації вільного і безперешкодного доступу до інформації [5, с. 27].

На жаль, існує певний конфлікт конституційних прав: між правом на свободу думки і слова, правом на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ч. 1 ст. 34 Конституції України), з одного боку, та правом на повагу до людської гідності (ч. 1 ст. 28 Конституції України), конституційними гарантіями  невтручання в особисте і сімейне життя (ч.1 ст. 32 Конституції України), конституційною забороною на операції з конфеденційною інформацією про особу (ч. 2 ст. 32 Конституції України),судовим захистом права на спростування недостовірної інформації про особу (ч. 4 ст. 32 Конституції України), з другого боку [3].

Таким чином, конституційне право особи на інформацію є найважливішим і органічним елементом загальної, цілісної системи прав і свобод. Ступінь розвитку цього права характеризує ступінь прогресу самого суспільства, рівень особистої свободи особи, який реально забезпечується державою [6].

Сучасне право на інформацію в глобалізованому суспільстві розвинутих демократичних зарубіжних країнах отримало визнання і розвиток передусім на конституційному і галузевому рівні. Загальною метою такого законодавства є забезпечення відкритості влади та демократичного характеру державного механізму, а також забезпечення державних стандартів доступу якнайбільшого числа громадян до телекомунікаційних технологій. У цілому аналіз міжнародних правових актів та законодавства пердових зарубіжних країн переконливо доводить, що право на інформацію  зазвичай розуміється, зокрема як елемент свободи думки і слова [2, с.46-48].

Заради справедливості зазначимо, що перші кроки в напрям законодавчого визначення інформаційної свободи особистості в Україні вже зроблені. Разом з тим, не можна пройти повз того факту, що набагато важливіші питання досі не знайшли свого законодавчого вирішення, адже на сьогодні, попри все бракує багатьох нормативних актів, необхідних для того, щоб інформаційні права особи повноцінно реально діяли, а не існували формально.  Зокрема, відсутня чітко продумана система гарантій, що може звести ці права до чистої фікції. Немає на сьогоднішній день і консолідації, а з часом, можливо, кодифікації норм, що регулюють діяльність професійних учасників інформаційного обороту.

Розширення комп'ютерних мереж створює не тільки нові можливості для отримання, розповсюдження, обміну інформацією, а й породжує нові правові проблеми (порушення прав інтелектуальної власності; поширення інформації, що спричиняє негативний вплив на соціальне здоров'я суспільства,зокрема молоді, дітей; легкий несанкціонований доступ до конфіденційної інформації тощо). Наявні гострі проблеми у цій сфері вимагають негайного внесення змін до чинного законодавства, а також підготовки та прийняття нових законів, що забезпечують у певній мірі на рівні європейських стандартів реалізацію конституційних прав громадян на інформацію.

Література

  1. Арістова І.В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти / За заг. ред.. проф. Бандурки О.М..: Монографія. – Харків: Вид-во Ун-ту внутр. Справ, 2000. – 368 с.
  2. Копылов В. А. Информационное право: Учебник. — 2-е изд., перераб. и доп. / В. А. Копылов Информационное право: Учебник. — М.: Юристъ, 2003. — 345 с.
  3. Кушакова Н.В. Конституційне право на інформацію: правомірні та неправомірні обмеження // Вісник Конституційного Суду України. - 2002. - № 3. - С. 66-70.
  4. Кушакова Н.В. Право людини на інформацію в Україні: сучасний стан та перспективи розвитку // Митна справа. - 2001. - № 3. - С. 41-46.
  5. Кудрявцев С.П., Колос В.В. Міжнародна інформація. Навчальний посібник/С. П. Кудрявцев., В.В. Колос. Міжнародна інформація. — К.: Видавничий Дім «Слово», 2005. – 400 с.
  6. Шевердяев С. Н. Право на доступ к информации в России: проблемы теории и законодательства // Журналистика и право. — Вып. 35. — М.: Ин-т проблем информационного права, 2004. — 180 с .
  7. Шевердяев С. Н. Право на информацию: к вопросу о конституционно-правовой сущности // Право и политика. — 2001. — № 10. — С. 96—97.