КОНСТИТУЦІЙНІ ІДЕЇ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ЛІБЕРАЛІЗМУ

Увага! Відкрито в новому вікні. PDFДрукe-mail

Вдовичин Ігор Ярославович,

доктор політичних наук, професор кафедри теорії держави і права

(Львівська комерційна академія)


КОНСТИТУЦІЙНІ ІДЕЇ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ЛІБЕРАЛІЗМУ

(Д.С. Міль, Ф.А. Гаєк)

У відповідності до сучасної державно-правової теорії, структура форм держави, це стійка єдність і взаємний зв'язок складових елементів: форми державного правління, форми державно-правового устрою, форми державно-політичного режиму [3, с. 138]. Ліберальна концепція формування конституційного ладу, спроможного гарантувати права і свободи громадян, одними із найбільш яскравих представників якої були Д.С. Міль та Ф.А. Гаєк, особливий наголос робила на змістовній складовій.

Тому, на думку Д.С. Міля, представницькі інституції мають незначну цінність та можуть бути просто інструментом тиранії чи інтриг, коли біль­шість виборців достатньою мірою не зацікавлені у власному врядуванні й не бажають віддавати свої голоси, або, якщо й голосують, подають їх не в інтересах суспільства, продаючи їх за гроші чи виконуючи вказівки людей, які їх контролюють і в яких внаслідок особистих причин вони намагаються здобути прихильність. На­родні вибори, проведені таким чином, не захистять націю від поганого врядування, бо є лише додатковим коліщатком у його механізмі. «Уряд може кинути своїм громадянам будь-яке можливе зло якого завгодно масштабу; натомість усі позитивні суспільні явища можна реалізувати лиш у межах, узгоджених з наявним політичним устроєм та ним дозволених. Пряме втручан­ня державної влади, вже не кажучи про непрямі впливи, не має жодних меж, крім тих, за які править людське життя» [2, с. 143].

На думку Д.С. Міля, критерій який визначає якість врядування в усіх його аспектах — від найскромніших до найглобальніших, — полягає у рисах, притаманних людям, які становлять суспільство і над яким здійснюється врядування. Найочевиднішим прикладом могла б служити сфера судочинства; цей приклад доволі доречний, оскільки не існує жодної іншої сфери державної діяльності, у якій такого важливого життєвого значення набув би суто механічний бік справи, тобто правила та механізми, що контролюють деталі процесу. Проте навіть тут важливі риси задіяних людей. Мислитель ставить ряд питань.

Чи будуть ефективними процедурні правила, призначені забезпечити мету правосуддя, якщо внаслідок низького морального рівня народу свідки, як правило, брешуть, а судді та їхні підлеглі беруть хабарі? І далі: яким чином інституції можуть забезпечити добре муніципальне врядування, якщо до своїх функцій урядовці ставляться так байдуже, що тих, хто керував би чесно та вміло, неможливо заохотити виконувати ці обов'язки; натомість ці обов'язки віддано тим, хто, виконуючи їх, домагається утвердження власних інтересів? Яка користь від системи найширшого народного представництва, якщо виборці обирають до парламенту не найкращих, а тих, хто витратить більше грошей задля свого обрання? І робить висновок: «Як представницькі збори можуть давати користь, якщо їхніх членів можна купити або якщо внаслідок свого надмірного темпераменту, неприборканого громадянською дисципліною чи особистою стриманістю, вони не здатні спокійно обговорювати проблеми й під дахом парламенту вдаються до бійки чи стріляють один в одного з гвинтівок?» [2, с. 150].

У зв’язку з цим він вважає, що оскільки добре врядування передбачає, насамперед, чесноти й розум кожного члена суспільства, то найбільша досконалість, якої може набути будь-яка форма врядування, полягає у розвиткові чеснот і розуму самих людей [2, с. 151].

Д.С. Міль категорично відкидає саму ідею «доброго деспота», вважаючи її помилковою в принципі. Одна людина з надлюдськими розумовими здібностями керує справами інтелектуально пасивного народу. Передумова його пасивності міститься вже в самому уявленні про абсолютну владу. Народ у цілому та кожен окремий його член геть позбавлені можливості вирішувати власну долю. Люди ніяк не прагнуть обстоювати спільні інтереси. «Чужа воля вирішує за них все; і непокора розцінюється законодавством як злочин. Яких людей може витворити такий режим? Якого розвитку їхні розумові та діяльні здібності можуть набути за такого політичного устрою?» [2, с. 162].

Д.С. Міль категорично наполягає – індивід – один-єдиний надійний охоронець власних прав та інтересів, є одним з тих елементарних принципів здорового глузду, якого дотримується кожен, хто здатен у ситуаціях, коли йдеться про його особистий інтерес, дати собі раду у власних справах [2, с. 167].

Максимуму цілющого впливу свободи на характер індивіда можна досягти тільки тоді, коли він або є, або дуже прагне стати громадянином із такими самими правами, що й у будь-кого іншого. Там, де немає цієї школи громадянського духу, навряд чи існує розуміння, що окремі індивіди, хоч і займаючи надто високі щаблі соціальної драбини, не тільки мусять дотримуватися законів та коритися уряду, а й мають певні обов'язки перед суспільством [2, с. 176].

Наводячи ці аргументи, Д.С. Міль приходить до висновку, що представницька система врядування — ідеальний тип найдосконалішого політичного устрою, а з цього випливає, що ступінь адаптації певної людської спільноти до представницького врядування залежить від рівня загального розвитку цієї спільноти.

Насамперед представницька, як і будь-яка інша форма врядування, неприйнятна за тієї ситуації, коли вона не здатна довго проіснувати, тобто не відповідає трьом основним умовам, названим у першому розділі. Цими умовами були:

1) бажання народу запровадити її;

2) його бажання та спроможність робити те, що потрібне для її збереження;

3) бажання і спроможність виконувати ті обов'язки та функції, які вона накладає [2, с. 178].

Д.С. Міль наголошував, що сенс представницького врядування полягає в тому, що увесь народ або якась численна його частина через своїх депутатів, яких цей народ періодично обирає, здійснює верховну владу, що контролює суспільні процеси. За будь-якого політичного устрою ця влада має комусь належати, і за представницької системи вся верховна влада має належати народним депутатам, їм треба надати змогу контролювати всі дії уряду та здійснювати цей контроль коли завгодно [2, с. 188].

Справжній обов'язок представницьких зборів, коли йдеться про адміністративні питання, полягає не в тому, щоб процедурою голосування самим ухвалювати постанови про них, а в піклуванні про те, аби такі постанови ухвалювали саме ті люди, які повинні та можуть це робити.

На думку Д.С. Міля представницькі збори геть непридатні здійснювати прямі функції врядування; натомість їхнє справжнє призначення полягає у контролі над цим процесом, у привертанні громадської уваги до дій уряду, у вимозі повного пояснення та обґрунтування правомірності всіх тих заходів, у доцільності яких хоча б хтось сумнівається; у критиці цих дій тоді, коли їх слід засудити. І якщо члени уряду зловживатимуть довір'ям народних представників або вдаватимуться до заходів, що суперечать прагненням нації, то парламент має усунути їх з посад та призначити наступників. Кожен громадянин країни може розраховувати на те, що в парламенті виявиться той, хто висловить саме ті думки, яких цей громадянин дотримується, причому висловить їх не тільки своїм друзям та прибічникам, а й перед очима опонентів, перевіряючи міцність власної позиції її зіткненням із протилежними поглядами [2, с. 200].

Ще одну важливу проблему, на думку ліберального підходу, яку слід враховувати при розв’язанні конституційних питань, що влада закону означає, що уряд ніколи не може примушувати індивіда, крім як дотримуватися загальновизнаного закону. А тому встановлюються обмеження повноважень будь-якого уряду включно з повноваженнями законодавчих органів. Цей принцип стосується того, яким повинен бути закон і які загальні ознаки притаманні конкретним законам. Це важливо з огляду на те, що сьогодні концепцію влади закону інколи плутають із вимогою законності дій уряду. Влада закону, звичайно, передбачає прозору легітимність, але цього недостатньо: якщо закон надав урядові необмежені повноваження діяти на власний розсуд, тоді всі його дії будуть легітимні, але над ним не буде верховенства закону. Влада закону, таким чином, є чимось більшим, ніж конституціоналізм: вона вимагає, щоб усі закони відповідали конкретним принципам.

З того, що влада закону є обмеженням усього законодавства, випливає, що сама собою вона не може бути законом (у тому сенсі, що закони прийняв законодавець). Конституційні положення можуть похитнути владу закону. Вони можуть також запобігти ненавмисним порушенням чинного законодавства. Але верховний законодавець ніколи не може обмежити свою владу законом, оскільки він завжди здатний скасувати будь-який власноручно створений закон. Верховенство закону є, таким чином, не владою конкретного закону, а владою, згідно з якою повинен утверджуватися закон, Метазаконною доктриною або політичним ідеалом [1, с. 212]. Ця влада буде ефективною лише настільки, наскільки законодавці відчувають себе зв’язані нею. Згідно з демократичними принципами це означає, що владу закону не встановлено доти, доки вона не стане складовою моральної традиції спільноти, загальним ідеалом, який приймає і поділяє більшість.

Для ліберальних мислителів, демократія по суті своїй – засіб, утилітарне пристосування для захисту соціального світу і свободи особи. Вільне суспільство від невільного відрізняється тим, що в першому кожна людина має визнану приватну сферу, як чітко відділено від громадської, і приватній особі неможна наказувати, але від неї очікують дотримання таких правил, які однаково стосуються всіх. Предметом гордощів вільних людей, доки вони не переступали меж відомого закону, було те, що не виникало питати чийогось дозволу, або підкорятися чиїмсь наказам, чи сьогодні хтось із нас може сказати те саме.

Ф.А. Гаєк у своїх працях розглядає класичний ліберальний суспільний устрій як такий лад, що зводить до мінімуму примус і приносить матеріальну користь своїм громадянам. Він також розглядає практичні проблеми державної політики і недвозначно заявляє, що держава має встановити пряме соціальне забезпечення поза ринком. Ф.А. Гаєк вважає ідеал соціальної справедливості нездійсненним в умовах ринкової економіки, а гонитву за ним – шкідливою через свої наслідки, і піддає критиці плюралістичну політику груп інтересів.

Різні види колективізму, комунізму, фашизму і ін. розходяться у визначенні природи тієї єдиної мети, до якої повинні прямувати всі зусилля суспільства. Але всі вони розходяться з лібералізмом і індивідуалізмом в тому, що прагнуть організувати суспільство в цілому і всі його ресурси в підпорядкуванні однієї кінцевої цілі і відмовляються визнавати які б то не було сфери автономії, в яких індивід і його воля є кінцевою цінністю. Коротше кажучи, вони тоталітарні в самому справжньому сенсі цього нового слова, яке ми прийняли для позначення несподіваних, але проте неминучих проявів того, що в теорії називається колективізмом [4, с. 54 ]. Проте головним недоліком цієї політики є все ж те, що кінець кінцем вона приведе до результатів, прямо протилежних тим, на які вона націлена: до зниження продуктивності праці і відповідно до зростання відносного числа працівників, заробітки яких доведеться штучно підтримувати на певному рівні [1, с. 212].

Ф.А. Гаєк допускає обмежений рівень державної діяльності. Але вона зводиться до заходів, сумісних із його концепцією верховенства права.

Література

  1. 1. Гаєк Ф. А. Конституція свободи / Фрідріх А. Гаєк ; пер. з англ. Мирослави Олійник та Андрія Королишина. – Львів : Літопис, 2002. – 556 с.
  2. 2. Міл Д. С. Про свободу: Есе : пер. з англ. / Джордж Стюарт Міл. – К. : Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2001. – 463 с.
  3. 3. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / О.Ф. Скакун. – К.: Алерта; КНТ; ЦУЛ, 2009. – 540 с.
  4. 4. Хайек Ф. А. Дорога к рабству / Фридрих Август Хайек ; пер. с англ. М. Б. Гнедовского ; предисл. Н. Я. Петракова. – М. : Экономист, 1992. – 176 с.