ПРАВО НАЦІЙ НА САМОВИЗНАЧЕННЯ ЯК ПРИНЦИП ЄВРОПЕЙСЬКОГО КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ

Увага! Відкрито в новому вікні. PDFДрукe-mail

Макарчук Володимир Степанович,

завідувач кафедри Історії держави і права навчально-наукового Інституту права і психології,

доктор юридичних наук, професор

(НУ «Львівська політехніка»)

ПРАВО НАЦІЙ НА САМОВИЗНАЧЕННЯ ЯК ПРИНЦИП ЄВРОПЕЙСЬКОГО КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ

(на прикладі врегулювання польсько-чехословацького територіального конфлікту навколо Тешинської Сілезії в 1918-1958 рр.)

З-поміж низки визначень категорії «конституціоналізм» як особливої системи знань про фундаментальні політико-правові процеси демократії [Див. докл.: 1, с. 171-180], сучасна конституційна думка також пропонує розглядати зазначений феномен як правову ідеологію, що «відображає і прогнозує розвиток відповідної нормотворчості та нормозастосування» [2, с. 289]. З цього погляду, право націй на самовизначення як принцип, що найбільш повно виявився у міжнародних відносинах ХХ століття, і був закладений у тогочасних конституційних актах багатьох європейських країн, може вважатися одним із принципів європейського конституціоналізму.

Справа Тешинської Сілезії* була невід’ємною частиною цієї гостро пекучої проблеми, а потреба врегулювання польсько-чехословацького територіального конфлікту – джерелом напруженості не тільки у відносинах між двома сусідніми державами, але й – кількома роками пізніше – й основними акторами антигітлерівської коаліції.

Ризикнемо – з певною обмовкою на спрощення складної проблеми – стверджувати, що міжвоєнна Польща була свого роду французьким проектом, натомість Чехо-Словаччина – англо-американським. Якщо Париж вів активні пошуки альтернативи «втраченій» Росії у неминучому майбутньому протистоянні з переможеною, але не знищеною Німеччиною, то Лондон і Вашингтон свідомо намагалися не допустити французького домінування у післявоєнній континентальній Європі.

Чехи посилалися на т.зв. історичні права, намагаючись здійснити відродження власної  держави в історичних кордонах Королівства Чеського. Польська сторона базувала свої претензії на етнічних критеріях: більшість населення області нібито була польською, згідно з останнім австрійським переписом 1910 р. [3]. В літературі відзначено той факт, що поляки у визначенні кордонів з чехами опирались на етнічні засади (право націй на самовизначення), а щодо східних кордонів – з Литвою (Віленський край), Україною та Білоруссю посилалися на історичні права [4, s. 63].

Ще до завершення Першої світової війни, а саме 5 листопада 1918 р., національні громади Тешинської Сілезії дійшли до певного порозуміння. Місцева польська Національна рада та чеський Національний комітет попередньо поділили територію – за етнічним принципом. Польська сторона перейняла управління над трьома повітами – Бельським, Тешинським та Фриштацьким (більша частина), які становили 76 % території колишнього герцогства. Чеські власті встановили контроль над Фридецьким повітом та частиною Фриштацького.

На цей час поляки уже зав’язли у кількох серйозних територіальних конфліктах з сусідами – ЗУНР, Литвою, Німеччиною. Прага, навпаки, доволі швидко порозумілася з Братиславою та представниками карпато-українців – Американською Народною Радою угро-русинів, очолюваною Г. Жатковичем [5, с. 89].

З огляду на відкриття післявоєнної Версальської конференції (18 січня 1919 – 21 січня 1920 рр.) Польща розпочала підготовку до виборів депутатів до польського парламенту на тих, наразі спірних, територіях, які відійшли під її контроль за умовами тимчасової угоди. Прага поставила вимогу припинити елекційні процеси в провінції, Варшава відповіла відмовою [6]. Так постав привід для відкриття воєнних дій.

Відтак 23 січня 1919 р. розпочалося просування чеських військ вглиб Тешинської Сілезії.

16 тисяч чеських військовиків без особливого опору витіснили 1,5 тис. польських вояків і локальні сили міліції з міст і гмін Карвінського басейну. В тій ситуації польський командуючий полковник Латінік відступив з Тешина у напрямку на Скочув, де 28–30 січня відбулась полько-чеська битва. Вона завершилась укладенням перемир’я [7, s.204205].

У Версалі Польща була зарахована до розряду держав-переможниць на відміну від, приміром, ЗУНР), оскільки створена на французькій території польська армія від 4 червня 1917 р. брала участь у кінцевій стадії світової війни на боці Антанти. Втім, Польські легіони в тій же війні виступали й на боці Австрії, а 5 листопада 1916 р. на колишніх російських землях, зайнятих військами Центральних держав, монархи Австро-Угорщини та Німеччини проголосили створення Польського королівства. Тож – за бажання – Польщу можна було трактувати й як переможену державу.

3 лютого 1919 р. в Парижі представник польської делегації Роман Дмовський підписав з міністром закордонних справ Чехо-Словаччини Едвардом Бенешем політичну угоду, згідно з якою північна частина тешинської частини кошицько-богумської залізниці відійшла під контроль чехів.

Військова Рада Антанти, погодившись на пропозицію Падеревського, вислала до Польщі Міжсоюзну комісію, завданням якої було повідомити свої уряди про ситуацію, котру вони застануть, і запропонувати форми допомоги при визначенні польських кордонів. 29 січня Найвища військова рада узгодила особовий склад Міжсоюзної місії. Її очолив француз Йозеф Ноулен.

12 травня 1919 р. Міжсоюзна комісія передала свої пропозиції Найвищій Раді Конференції, вдовільнивши більшість польських побажань. 19 травня Найвища Рада конференції почала безпосередній розгляд. Помірковано антипольську позицію зайняв прем’єр-міністр Великобританії Девід Ллойд Джордж, що було загалом прогнозовано, оскільки Друга Річ Посполита закономірно вважалася передусім французьким проектом.

Американська делегація, в свою чергу, пропонувала ідею плебісциту. Для Вашингтона це було справою принципу, оскільки вкладалося в програму післявоєнної перебудови Європи і світу президента В. Вільсона.

Ідея права націй на самовизначення, висловлена президентом США Вудро Вільсоном у відомих «14 пунктах», була доповнена і розвинута у т. зв. «чотирьох пунктах» з президентського Послання Конгресу 11 лютого 1918 р. Висловлювалося тверде переконання, що «народи і провінції не повинні піддаватися  продажу, як прості товари, чи бути пішаками у грі, навіть якби це була навіки скомпрометована гра рівноваги (Великих) Держав» (пункт 16); усі урегулювання територіальних питань повинні, навпаки, відбуватися з врахуванням інтересів самого населення, а не за принципом задоволення інтересів держав, що ведуть спір (пункт 17);  усі відверті національні вимоги підлягають задоволенню, у міру можливостей, не увіковічуючи задавнених спорів, і не розпочинаючи нової ворожнечі, яка може загрожувати загальному спокою (пункт 18). Згодом у промові в Маунт-Верноні 4 липня 1918 р. президент Вільсон додав, що «усі питання, включаючи й територіальні, повинні регулюватися на основі принципу вільного схвалення з боку самого безпосередньо зацікавленого населення», чим чітко і визначено встановлювалося право самовизначення націй [8, с. 6465.].

Американські пропозиції в кінцевому підсумку дістали схвалення Найвищої Ради Мирної Конференції 27 вересня 1919 р. Окрім Тешинської Cілезії, плебісцит мав відбутися й на інших спірних територіях – Спіша і Орави. Міжсоюзна комісія з проведення плебісциту, очолювана французом графом де Манневілем,  прибула в провінцію 20 січня 1920 р, й перейняла політичну владу на спірних територіях [7, s. 205].

24 квітня 1920 р., тобто за один день до вторгнення польсько-українських (УНР) військ на територію УСРР, польський уряд відмовився від проведення плебісциту в Тешинській Сілезії. Вважаємо, що Варшава розуміла усю примарність шансів на симпатії сілезького електорату в умовах військового конфлікту з Радянською державою. Маємо на увазі не стільки міфічну пролетарську солідарність, скільки звичайний пацифізм, що охопив широкі маси європейського населення після 4 років кровопролитної війни.

Цікаво, що приблизно у ці ж дні, а саме 10 квітня 1920 р., міністр закордонних справ ЧСР Е. Бенеш звернувся до Радянського уряду в Москві з пропозицією нормалізувати стосунки: «Уся Європа стоїть обличчя в обличчя з труднощами, які ще й  загострюються завдяки відсутності юридичних основ для зносин між Західною Європою і Східною Європою. Чехо-словацький уряд знаходить, що таке становище не може довго існувати. Ні Росія, ні центральна Європа не зможуть виконувати свої забов’язання стосовно власних народів, якщо вони не спробують лояльним чином вступити у взаємні нормальні відносини (…) Ніхто ніколи не сумнівався  в почуттях щирої дружби всього чехо-словацького народу до великого російського народу, без розрізнення партійної належності та думок» [9, с. 373].

Президент ЧСР Т. Масарик навіть заявив, що, якщо питання про Тешинську Сілезію буде вирішене на користь поляків, ЧСР підтримає у війні Радянську Росію [6]. У Праги на цей час був і вагомий привід ‑ підривна діяльність польських повстанців, внаслідок якої в провінції доводилося двічі вводити військове становище.

Катастрофа на Східному фронті зумовила поступливість Варшави. 10 липня 1920 р. польський прем’єр В. Грабський в обмін на допомогу держав Антанти погодився передати справу Тешинської Сілезії на розгляд Ради Амбасадорів. В польській науковій літературі можна знайти натяки, що тогочасним властям Другої Речі Посполитої залежало на чехо-словацькому нейтралітеті. Ми погоджуємось з цим баченням – новий збройний конфлікт, на цей раз  на півдні, був для Варшави надто несвоєчасним, навіть попри усю свою малоймовірність.

28 липня 1920 р. Рада Амбасадорів – без усякого плебісциту – провела поділ Тешинської Сілезії, встановивши польсько-чехословацький кордон по р. Ольші. Чехо-Словаччина дістала 1280 кв км з населенням 295 тис. В тогочасній Польщі рішення Ради Амбасадорів було сприйняте як поразка [4, s.86].

Польща отримала непоганий історичний шанс – з допомогою плебісциту раз і назавжди вирішити спірні територіальні питання з Чехо-Словаччиною, уже після мюнхенського розчленування останньої. Немає сумніву, що міжнародна громадськість у тих історичних умовах без суттєвих заперечень погодилась би з таким кроком. Натомість Варшава пішла іншим шляхом. Солідаризувавшись з Будапештом, власті Другої Речі Посполитої вирвали спірні території силою, точніше, погрозою застосування сили (ультиматум 30 вересня 1938 р.): «Польський уряд очікує недвозначної відповіді (…) до полудня 1 жовтня 1938 р. У випадку, якщо ця вимога буде відкинута чи відповідь не буде отримана, відповідальність за наслідки польський уряд покладає виключно на чехословацький уряд» [10, с. 194].

У підсумку, за словами У. Ширера: «Польща й Угорщина, погрожуючи застосуванням військової сили проти беззахисної Чехословаччини, ніби подільники, поспішили урвати свій шмат. Польщі, за наполяганням міністра закордонних справ Юзефа Бека (...), дісталася територія в районі Тешина площею 650 квадратних миль з населенням 228 тисяч чоловік, з яких 133 тисячі були чехами. Угорщина відхопила шмат жирніший ‑ 7500 квадратних миль з населенням 500 тисяч угорців та 272 тисячі словаків [11, с. 458]. Звернемо увагу на ту обставину, що на відміну від інших агресорів ‑ Німеччини та Угорщини, Варшава анексували землі, де чехи у підсумку складали більшість.

Пізніше ця обставина отруювала відносини емігрантських урядів Польщі та ЧСР в Лондоні, яким уряд Черчілля наполегливо нав'язував ідею міждержавного союзу.

У підсумку Другої світової війни Польща та відроджена Чехословаччина втратили частини довоєнної території на Сході, натомість просунулися на Захід та Північ коштом колишніх німецьких земель. Питання ж міждержавного кордону було вирішене аж 13 червня 1958 (!) р., коли у Варшаві дві "братські" країни підписали договір, що встановлював кордон станом на 1 січня 1938 р. [12].

Сьогодні у чеському Заольз'ї діють 28 (!) польських організацій різноманітного спрямування. Втім історичний шанс "демократичного" вирішення питання – на основі плебісциту – був втрачений Варшавою ще 1 жовтня 1938 року.

Отже, т.зв. нове міжнародне право запропонувало ефективний інструмент вирішення задавнених міждержавних територіальних конфліктів – право народів і націй на самовизначення, висловлене у формі демократичного плебісциту під неупередженим міжнародним контролем. На жаль, ці можливості не були повною мірою використані ще в ХХ столітті. Так, після Першої світової війни Франція відмовилася від плебісциту в Ельзасі та Лотарингії, Польща – в Галичині і на Волині, Румунія – в Бессарабії та Буковині, СРСР ‑ на територіях, спірних з Фінляндією і т.п.

Причини відмов від плебісциту властями заінтересованих держав впиралися не тільки в побоювання за вислід евентуального плебісциту, але й ґрунтувалися на переоцінці власних сил і можливостей (чи можливостей союзних держав). Ціною відмов ставали збереження недовір'я між народами, напруга у міждержавних відносинах та навіть відкриті військові конфлікти.


Література

  1. 1. Стецюк П. Про дефініцію категорії "конституціоналізм" // ВІСНИК ЛЬВІВ. УН-ТУ Серія юридична. 2004. Вип. 39. С. 171-180.
  2. 2. Юридична енциклопедія. - К. : "Укр. ен-цикл.", 2001. - Т. 2 / [редкол. : Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін.]. – 744 с.
  3. 3. Zahradnik. –  1992. – s. 178–179.
  4. 4. Stosunki polsko-czesko-slowackie 1918-2005 / Рod red. Janusza Gmitruka i Andrzeja Stawarza.  –  Warszawa, Muzeum Historii Polskiego Ruchu Ludovego? 2006. – 320 s.
  5. 5. Адамчук І.Г. Боротьба за державно-територіальний статус Північної Буковини, Аккерманського, Ізмаїльського і Хотинського повітів Бессарабії, острова Зміїного та Закарпатської України у 1917 – 1947 рр. Історико-правове дослідження. – К.: Атіка, 2007. – 160  с.
  6. 6. Польско-чехословацкая война. - Електроний ресурс: http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%8C% D1%81%D0%BA%D0%BE%D1%87%D0%B5%D1%85%D0%BE%D1%81%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%86%D0%BA%D0%B0%D1%8F_%D0%B2%D0%BE%D0%B9%D0%BD%D0%B0
  7. 7. Śląsk Cieszyński: srodowisko naturalne, zarys dziej?w, zarys kultury materialnej i duchowei / Praca zbiorowa. Pod red. Wladyslawa Sosny. – Cieszyn: Macierz Ziemi Cieszynskiej, 2001. – 420 s.
  8. 8. Фердросс А. Международное право /  Пер. с нем.. – М.: Иностранная литература, 1959. - 652 с.
  9. 9. Радиотелеграмма министра иностранных дел Чехо-Словацкой Республики // Внешняя политика СССР. Сборник документов. Том І (1917 – 1920 гг.). – М.: ВПШ при ЦК ВКП(б), 1944. – 572 с., с. 372–373
  10. 10. Станевич М. Сентябрьская катастрофа /  Пер. с польс. П. Зяблова и В. Павловича. – М.: Издательство иностранной литературы, 1953. – 242 с.
  11. 11. Ширер У. Взлет и падение Третьего рейха. В 2-х томах. Том 1. Пер. c англ. / С предисловием и под ред. О. А. Ржешевского. – М.: Воениздат, 1991 –  653 c.
  12. 12. Тешинский конфликт. - Електронний ресурс: http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B5%D1%88%D0%B8%D0%BD%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D1%84%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D1%82



* Тешинська Сілезія ‑ область колишнього Тешинського князівства, яке існувало з 1290 до 1918 рр. Після Першої світової війни на неї претендували дві новостворені держави – Чехо-Словаччина (саме так ця держава називалася у міжвоєнний період. – В. М.) та Польща.