Державно-церковні відносини в незалежній Україні.

Увага! Відкрито в новому вікні. PDFДрукe-mail

Цебенко Соломія Богданівна – асистент кафедри історії держави і права

Навчально-наукового інституту права та психології

НУ «Львівська політехніка»

Державно-церковні відносини в незалежній Україні.

Державні і релігійні інтереси переплітаються у багатьох сферах суспільного життя, у тому числі й політичній. Зокрема, тільки держава спроможна на законодавчому рівні закріпити принцип світськості держави, визначати правовий статус релігійних організацій, встановити підстави заборони деяких з них, впровадити деякі елементи релігійних культів у державні церемонії.

В Україні церква відокремлена від держави, як і в більшості сучасних країн світу. Секулярний характер української держави проявляється через конституційне закріплення відокремлення держави від церкви і школи від церкви, державну реєстрацію релігійних організацій із наданням їм статусу юридичної особи, відсутність державної релігії, державний контроль за дотриманням законодавства про свободу совісті та релігійні організації. Тобто, ні владні органи не обтяжують себе зобов’язаннями релігійного характеру, ні церква не бере на себе державних функцій. Деякі науковці стверджують, що держава не повинна ставити перед собою завдання подолати міжконфесійні суперечки [12; 20]. Інші – говорять про те, що світський характер не сприяє запровадженню взаємовідносин «симфонії влад» між православною церквою (далі – ПЦ) і державою, що передбачає взаємне визнання, повагу і згоду [1, c.14-15]. Деякі науковці навіть говорять про можливість надання розширеної правосуб’єктності деяким релігійним організаціям (наприклад, Українській ПЦ Московського Патріархату (далі – МП), стверджуючи, що законодавство України говорить про рівність релігійних організацій перед законом (рівність вимог закону до всіх релігійних організацій), а не про рівноправ’я релігійних організацій (наділення рівним обсягом прав і обов’язків порівняно з іншими суб’єктами) [10, c.113].

Таким ініціативам можна відповісти те, що Україна є поліконфесійною державою і представлена 55 віросповідними напрямками, а православні організації по кількості таких общин складають лише 52,2% православної традиції (включаючи Українську ПЦ (МП), Українську ПЦ Київського Патріархату, Українську Автокефальну ПЦ та інші православні організації). Українська ПЦ (МП) налічує 12340 парафій, що становить лише 33,8 % від загальної кількості усіх релігійних осередків, що діють на території України [6].

У свою чергу, православні церкви не погоджуються з можливістю становлення у суспільній свідомості рівнозначності всіх релігій, застерігаючи українське суспільство не підтримувати процеси витіснення християнства і Церкви з суспільного життя [17]. З іншого боку, християнські церкви в Україні  виступають за реалізацію конституційного принципу рівного ставлення до різних конфесій та не допущення ущемлення їхніх прав, за дотримання законів та виконання судових рішень [11; 13, c.63].

За часів незалежності України, реальна державна політика, на думку вітчизняних релігієзнавців, за президента Л. Кравчука була спрямована на збереження принципів відокремлення держави від церкви та рівності конфесій, за Л.Кучми, з одного боку, більш активно розвивались партнерські взаємини між державою і церквою, і з іншого, – на жаль, була втрачена послідовність проведення в суспільне життя рівного ставлення до всіх конфесій [9, c.125].

У будь-якому разі держави, з метою збереження стабільності та добробуту в суспільстві, зобов’язані встановити специфічний механізм регулювання релігійних організацій [19, c.159-163]. Особливий статус релігійних організацій випливає і з того, що вони мають надзвичайний вплив на думку населення, формуючи у суспільстві певні стереотипи (як позитивні, так і негативні) чи заручаючись підтримкою людей з того чи іншого питання. На думку Коваля О.А., деякі релігійні організації в Україні використовують логіко-психологічні та чуттєво-емоційні методи маніпуляційного впливу з використанням прийомів «навішування ярликів», «осміяння», «постулювання істини», «висновок без достатньої підстави», «дифамація» (розголошення інформації, що ославлює кого-небудь). Такі дії маніпулятора, як втручання інших держав через засоби духовно-релігійного впливу у внутрішні справи України; сепаратистські тенденції, зокрема на релігійному ґрунті в окремому регіоні та у певних політичних сил в Україні; масові порушення прав громадян, зокрема свободи совісті та віровизнання, в Україні та за її межами; загострення міжетнічних та міжконфесійних відносин; невиконання чи неналежне виконання законних рішень органів державної влади та місцевого самоврядування, завдають суттєвої шкоди у сфері релігійно-політичних відносин та становлять особливу загрозу як для держави так і для суспільства [7,  c.13-14].

Звичайно, церкви можуть давати свою моральну оцінку тим чи іншим подіям, ситуаціям чи обставинам, але вдаватись до розпалювання будь-якої (міжетнічної, міжконфесійної тощо) ворожнечі чи порушення прав людини не допускається.

Аналізуючи взаємовідносини держави і церкви у політичній сфері можемо сказати, що в певні мірі і владі, і церкві, вигідно співпрацювати, оскільки за допомогою влади деякі релігійні організації намагаються вирішити різні питання, а влада використовує церкву як наставника, що має авторитетний влив на населення [4]. Хоча, церква, як суспільний інститут ніби не втручається у діяльність держави, проте є ситуації, коли реально це не відповідає дійсності [5]: демонстрації віруючих проти введення ідентифікаційних номерів; участь предстоятелів релігійних організацій під час різних політичних акцій; взаємне нагородження: влада – державними нагородами відомих релігійних діячів, а предстоятелі церков – державних службовців чи політиків. Безпрецедентною є ситуація створення каплиці однієї релігійної організації (Української ПЦ (МП) у стінах Верховної Ради України, що не відповідає законодавству України, відповідно до якого забороняється нав’язування ідеології та відправляння релігійних культів у державних органах влади. Також безпрецедентним фактом є участь громадянина Російської Федерації, Патріарха Російської ПЦ Кирила, в інавгурації Президента України В. Януковича 25 лютого 2010 року. У цій ситуації був порушений Указ Президента України «Про державний протокол і церемоніал» 2002 року, за ким благословення новобраного президента мало б відбутися у Софії Київській главами різних церков та релігійних організацій [18, c.60]. Виглядає, що втративши політичний контроль над країнами колишнього СРСР, сьогоднішнє московське політичне та церковне керівництво приділяє велику увагу так званій «канонічної території» Московського Патріархату [9, c.136].

На сьогоднішній день можемо констатувати факт, що дещо утискаються права релігійних організацій. Наприклад, у 2010 році не було проведено жодної зустрічі з Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій (далі – ВРЦіРО), крім зустрічей з представниками Української ПЦ (МП) та Російської ПЦ; на офіційних державних церемоніях у 2010 році участь брали лише представники Української ПЦ (МП). Крім того, Президент України є членом Експертної ради при Патріархові Московському та всієї Русі «Економіка і етика» [18, c.56-57, 60]. На жаль, це не свідчить про рівноправність усіх релігійних організацій, оскільки В. Янукович демонструє свою прихильність Українській ПЦ (МП) не як приватна особа, а як Президент України, представляючи позицію держави.

Стосовно участі церковних діячів під час державних нагород чи церемоній, то держави по-різному вирішують це питання. Наприклад, у Болгарії Патріарх Болгарської ПЦ займає п’яте місце у державному протоколі та присутній на державних церемоніях [2]. У Греції є дружні відносини між Елладською ПЦ, тому указ про призначення митрополитів єпархій підписує міністр освіти і релігії Греції [15], а члени уряду приносять присягу Богу і Церкві, а не парламенту і народу [14].

Також відбуваються взаємні нагородження представників влади та релігійних діячів. Прикладом таких нагороджень є наступні факти: у 2004 році Президент України Л. Кучма нагородив орденом Ярослава Мудрого Предстоятеля Елладської ПЦ (Архієпископа Христодула) за видатний особистий вклад в розвиток культурних і духовних зв’язків між Україною і Грецією [16]; у серпні 2010 року Президент України В. Янукович нагородив митрополита Української ПЦ (МП) Агафангела орденом Ярослава Мудрого V ступеня, і як реакція-відповідь на це через 4 дні (25.08.2010 р.) Патріарх Української ПЦ Київського Патріархату Філарет нагородив лідера Всеукраїнського об’єднання «Свобода» Олега Тягнибока орденом Святого князя Володимира III ступеня «за заслуги з відродження духовності в Україні й затвердження Помісної Української Православної Церкви» [8].

Безпрецедентним прикладом порушення свободи совісті є реєстрація у Верховній Раді України проекту Декларації «Про гідність, свободу і права людини», яка фактично дослівно містила текст Основ вчення Російської ПЦ про гідність, свободу і права людини від 28 червня 2008 року. Вчені називають цю ситуацію спробою імплементувати в національне законодавство світської держави внутрішній документ іноземної релігійної організації, автономне утворення якої, у вигляді Української ПЦ (МП), діє на території України. ВРЦіРО на своєму засіданні 4 листопада 2010 р. розглянула цей проект декларації і не підтримала його, вказавши, що документ суперечить міжнародним актам з прав людини та є вузько конфесійний [18, c.58-59].

У цьому контексті, не варто ні де-факто, ні де-юре виводити одну з релігійних організацій на рівень «державної церкви» та відкрито надавати їй перевагу. Адже така вибіркова підтримка однієї з церков може зашкодити самій церкві, підірвавши до неї довіру суспільства. Небезпечним також є і політизація релігії [18, c.60-61]. Щоправда в літературі існують думки, що сам факт існування державної церкви не порушує принцип релігійної свободи, якщо на таку організацію не введено загальнообов’язкових податків та за умови забезпечення права особи вийти у будь-який час з лав державної церкви [3, c.76]. Соціологічні опитування в Україні свідчать про те, що населення не підтримує запровадження державної релігії (45,7 % опитаних), а за її запровадження виступає лише 9,8 % респондентів; не визначились із відповіддю – 44, 5 % опитаних [18, c.46].

Враховуючи те, що Україна є поліконфесійною державою, на жаль, мусимо констатувати, що принцип взаємного невтручання держави і церкви на жаль не відповідає дійсності, адже і церква втручається у діяльність держави (наприклад, політична агітація священнослужителями; створення каплиці у стінах Верховної Ради України), і держава втручається у діяльність церкви (зокрема, втручання політичних діячів у процес створення помісної православної церкви).

Врегульовуючи на законодавчому рівні різні питання, що стосуються взаємодії держави і церкви, необхідно виходити з принципу світськості держави та враховувати право кожного на свободу совісті та віросповідання, для того, щоб реалізація права одними людьми, не порушувала законних та природних прав інших людей.

Література:

  1. Бальжик І.А. Відносини держави і церкви: «симфонія влад» : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.01. «теорія та історія держави і права ; історія політичних і правових вчень» / Бальжик Ірена Анатоліївна. – Одеса, 2007. – 19 с.
  2. Государство и Церковь в Болгарии [Електронний ресурс] : (София, 14 марта 2004 г.). – Режим доступу: http://www.pravoslavie.ru/orthodoxchurches/ 40593.htm.
  3. Друзенко Г. Інститут свободи совісті: міжнародні стандарти та законодавство України / Г. Друзенко. – К.: Київський центр правничих студій, 2000. – 186 с.
  4. Жила О. Церква та вибори: Сидіння на двох стільцях [Електронний ресурс] : (28 жовт. 2010 р.) / О. Жила. – Режим доступу : http://novynar.com.ua/analytics/government/139419. – Церква та вибори: Сидіння на двох стільцях.
  5. Звернення керівників християнських Церков України до українського народу з приводу виборів Глави Української держави : від 30 вересня 2004 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://risu.org.ua/ua/index/resourses/church_doc/ecumen_doc/33533/.
  6. Інформаційний звіт Міністерства культури України про стан і тенденції розвитку релігійної ситуації та державно-конфесійних відносин в Україні (за 2011 рік) [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://www.irs.in.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=1034%3A1&catid=51%3Astats&Itemid=79&lang=uk. – Інформаційний звіт Мінкультури за 2011 рік «Про стан і тенденції розвитку релігійної ситуації та державно-конфесійних відносин в Україні».
  7. Коваль О.А. Маніпулювання релігійною свідомістю: сутність і засоби. [Електронний ресурс] : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філос. наук.: спец. 09.00.11 «релігієзнавство» / Коваль Олександр Анатолійович. –  Київ, 2006. – 18 с. Режим доступу : http://disser.com.ua/contents/7495.html.
  8. Ковальов П. Вибори одягають рясу [Електронний ресурс] // День. – № 187-188. – 15 жовтня 2010 р. – Режим доступу : http://www.day.kiev.ua/312826.
  9. Конфесіологія релігії : Колективна монографія // Українське релігієзнавство / за наук.ред. д.філос.н., проф. А.Колодного та Л. Филипович. – 20-е доопрац. вид. – Київ, 2009. –– Спецвипуск 2009-2. – 237 с.
  10. Кривенко Ю.В. Види релігійних організацій [Електронний ресурс] / Ю.В.Кривенко // Актуальні проблеми держави і права : збірник наукових праць,  вип. 51. ; редкол. : С. В. Ківалов (голов.ред.) [та ін.]. ; відп. за вип. Ю. М. Оборотов – Одеса : Юридична література,  2009. – С.109-114. Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Apdip/2009_51.pdf.
  11. Лист Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату до Президента України Віктора Федоровича Януковича : від 14 травня 2010 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.cerkva.info/uk/documents/13-documents/350-lyst-v-janukovichu.html.
  12. Малюська В. Трансформаційна парадигма державно-церковних відносин в Україні. [Електронний ресурс] // Державне управління та місцеве самоврядування : зб. наук. праць. – 2011. - № 1 (8). – Режим доступу до журн. : http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Dums/2011_1/11mvacvu.pdf.
  13. Меморандум християнських конфесій України про несприйняття силових дій у міжконфесійних взаємовідносинах // Релігія і влада в Україні : проблеми взаємовідносин [Інформаційно-аналітичні матеріали до Круглого столу на тему: «Державно-конфесійні відносини в Україні, їх особливості і тенденції розвтку»], (8.02.2011). – Київ : Центр Разумкова, 2011. – с. 63.
  14. Новое правительство Греции принесет присягу Богу и Церкви [Електронний ресурс] : (10 марта 2004 г.). – Режим доступу : http://www.pravoslavie.ru/orthodoxchurches/40586.htm.
  15. Правительство Греции подписало указ о назначении митрополитов новых территорий [Електронний ресурс] : (Салоники, 11 мая 2004 г.). – Режим доступу :  http://www.pravoslavie.ru/orthodoxchurches/40627.htm.
  16. Предстоятель Элладской церкви награжден орденом Ярослава Мудрого [Електронний ресурс] : (Севастополь, 17.08.2004 г.). – Режим доступу : http://www.pravoslavie.ru/orthodoxchurches/40715.htm.
  17. Про духовне відродження українського суспільства в умовах глобалізації світу : Декларація Помісного Собору УПЦ КП : від 15 липня 2004 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://old.risu.org.ua/ukr/resourses/religdoc/uockp_doc/uockp_councildeclaration2004/.
  18. Релігія і влада в Україні : проблеми взаємовідносин [Інформаційно-аналітичні матеріали до Круглого столу на тему: «Державно-конфесійні відносини в Україні, їх особливості і тенденції розвтку»], (8.02.2011). – Київ : Центр Разумкова, 2011. – 82 с.
  19. Рябко І.В. Правовий аспект взаємодії держави і православної церкви в демократичному суспільстві / І. В. Рябко // Держава та регіони : науково-виробничий журнал ; Серія : Державне управління. – 2009. – № 1. – С.159-163. – Режим доступу:  http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Dtr/ du/2009_1/files/DerzUpr_01_2009_Rjabko.pdf.
  20. Церква і світ на початку третього тисячоліття : Декларація Ювілейного помісного собору Української Православної Церкви Київського Патріархату, присвяченого святкуванню 2000-ліття Різдва Христового 2001 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://old.risu.org.ua/ukr/resourses/religdoc/uockp_doc/uockp_socdoc/.