ТЕОРІЯ КОНСТИТУЦІЙНОЇ (ПРАВОВОЇ) ДЕРЖАВИ Б. КІСТЯКІВСЬКОГО

Увага! Відкрито в новому вікні. PDFДрукe-mail

Гоменюк З.П. –

здобувач кафедри теорії та історії держави і права факультету з підготовки слідчих

Львівського державного університету внутрішніх справ

ТЕОРІЯ КОНСТИТУЦІЙНОЇ (ПРАВОВОЇ) ДЕРЖАВИ

Б. КІСТЯКІВСЬКОГО

Видатний український правознавець, філософ, соціолог, доктор філософії (захистив дисертацію у Берлінському університеті 1899 р., після навчання у кількох відомих вишах), знавець багатьох західноєвропейських мов, нарешті син визначного фахівця з кримінального права О.Ф. Кістяківського, учень М.П. Драгоманова і певною мірою соратник (був його кумом) І.Я. Франка, Борис Олександрович Кістяківський (1868–1920) у вересні 1906 р. фактично розпочинав свою педагогічну діяльність вступною лекцією перед слухачами Вищих комерційних курсів у Москві. До викладання його запросив відомий російський правознавець і соціолог, політичний діяч П.І. Новгородцев, разом з яким Богдан Олександрович домігся реорганізації цих курсів у комерційний інститут, в якому читав курс загального державного права (1906–1909). Згодом ці лекції, а також низка його наукових публікацій увійшли у видану ним книгу “Соціальні науки та право” (1916), що стала його дисертацією, успішно захищеною у Харківському університеті у лютому 1917 р. (висувалася на ступінь магістра, а після блискучого наукового диспуту присвоєно ступінь доктора державного права). У цій книзі, а також у таких працях, як “Суспільство та індивід”, “Держава правова і соціалістична”, як курс лекцій “Державне право (загальне і російське)”, учений обгрунтував свою концепцію конституційної (її він ще називав правовою) держави.

Розглядаючи державу насамперед як правовий інститут, тобто, за його словами, ученого, як установу, створену і регульовану правовими нормами, Б. Кістяківський зазначав, що такою можна визнати тільки конституційну або правову державу. “Цим, - підкреслював він, - конституційна держава і відрізняється від інших попередніх типів держави, які черпали свою силу і знаходили своє виправдання і в інших явищах, окрім права” [1, с. 441].

Аналізуючи основні типи держав, які існували, розвивалися, а окремі з них збереглися і на початку ХХ ст., український державознавець вказував на характерні ознаки, що були для них визначальними і які істотно відрізняли їх від конституційної держави. “Так, антична держава, - писав він, - незважаючи на високу правову організацію, що об‘єднувала громадян, перебувала у прямій суперечності з правовою ідеєю, бо в ній існували раби і через це в ній заперечувався основний принцип права, за яким усіляка людина є особистістю і суб‘єктом права” [1, с. 441]. Наступним типом держави була, за визначенням Б. Кістяківського, феодально-вотчинна, що виникла і сформувалася в епоху великого переселення народів, була заснована на складній системі різних форм особистої залежності, пов‘язаної з володінням і використанням землі. “Ця залежність для селян, прикріплених до землі, - зазначав учений, - набувала форм повного безправ‘я. При цьому…. така держава не могла бути проникнута правом” [1, с. 441].

І нарешті сучасним типом для українського державознавця була абсолютно-монархічна держава, яка “виправдовувала своє існування не правом, а тими чи іншими теократичними ідеями”. Повеління, які надходили від абсолютних монархів, які оголошували себе правителями “за Божою милістю”, наділялися вищими санкціями, а їх піддані залишалися цілковито безправними як щодо влади, так і відповідно щодо держави.

Порівнюючи ці типи держави з новою сучасною її формою (конституційною і правовою), в якій відбулася самоорганізація усіх цивілізованих народів світу, будучи послідовним апологетом теорії правового самовизначення держави, яка стала на шлях утвердження конституціалізму, Б. Кістяківський у своїх працях з державного права розглядав, як зазначає професор С. Максимов, три блоки цієї проблеми, а саме: “1) методологічні основи вчення про правову (конституційну) державу (остання трактується як ідеальний тип і, водночас, як реальна історична форма державності, в якій поступово знаходить втілення цей ідеал); 2) теорія прав людини як ядро концепції правової держави (невід‘ємні права особистості обмежують державну владу, утворюючи сферу самовизначення та самопрояву особистості, виступають основою та доповненням підзаконності влади, знаходять вираз в її організації, яка не придушує особистості); 3) концепція правового соціалізму, в центрі якої “право на гідне існування” як суб‘єктивне публічне право, його модель соціалістичної (соціальної за сучасною термінологією) держави сумісна з індивідуальною свободою та представляє нову, більш досконалу форму конституційної держави” [2, с. 261].

У цьому комплексі проблем особливе місце посідає визначення ролі й значення конституційних законів у функціонуванні цього типу держави. Зазначаючи, що з метою осмислення сутності держави та її влади, яка повинна бути підзаконна, підпорядкована верховенству закону, адже саме це є найважливішим виявом того панування права, що становить основну рису конституційної держави, учений вважав, що у поняття конституції повинні включатися саме ці риси конституційної держави. Тільки таке поняття може відповідати сутності цієї держави. “У цьому більш вузькому сенсі, - писав Б. Кістяківський, - конституція є сукупністю основних і уставних норм права, якими визначається устрій держави, котра має народне представництво, і які встановлюють складну організацію вищих органів державної влади, гарантуючи підзаконність їх діяльності і недоторканність відомих прав особистості” [1, с. 489–490]. Тільки завдяки конституціям у сучасних державах діє принцип, на основі якого і державний устрій, і організація та діяльність вищих органів державної влади регулюються нормами права. Більшість цих норм створено законодавчими органами і сформульовано в ухвалених писаних конституціях.

Одна з глав основної праці Б. Кістяківського з теорії державного права має назву “Значення народного представництва для здійснення панування права в сучасних державах” (йдеться саме про конституційні держави), що свідчить про особливий наголос на важливості цього чинника у функціонуванні держави, який забезпечує правовий характер її влади. “Народ як правовий союз, - зазначав учений, - відіграє в житті держави двояку роль: з одної сторони, народ  як орган держави, який створює шляхом виборів один з вищих органів влади – народне представництво (парламент, за сучасною, більш вживаною термінологією – З.Г.) є суб‘єктом влади, з другої сторони, він підпорядкований установленим органам влади, а тому він становить водночас і об‘єкт державної влади. Ці дві державно-правові властивості народу особливо визначально розрізняються у державах, де визнаються принципи народного суверенітету” [1, с. 531]. У них народ якоюсь мірою залучений до влади, адже народні представництва є виразниками волі народу, в їх постановах повинна виражатися народна правосвідомість.

Відзначаючи значення народного представництва як гарантії правового характеру державної влади, учений підкреслив, що за своєю історичною ролю, і за своїми організацією і функціями народне представництво на конкретному етапі розвитку держави є основним елементом здійснення панування права в сучасній державі. Завдяки  йому вся її діяльність регулюється правовими нормами і підпорядковується народній правосвідомості.

І нарешті визначальною рисою конституційної держави є гарантії прав і свобод особистості. Підходячи до цього питання з позицій аналізу інтерпретації тогочасними правознавцями суб‘єктивних прав людини, Б. Кістяківський вважав пропонований ними спосіб обгрунтування цих прав однобічним і недосконалим. Він, зокрема, зазначав: “Дехто з юристів вважає свободу особистості, яка випливає з прав людини і громадянина, не суб‘єктивним правом громадян, а лише результатом об‘єктивного права, тобто наслідком загального правопорядку, встановленого у сучасних конституційних державах” [1, с. 540]. Така позиція призводить до визначення людини, за висловом ученого, як “правового ніщо”. Коментуючи цей аспект тлумачення прав людини Б. Кістяківським, Д. Прокопов слушно зазначає, що учений цілком обгрунтовано доводив: подібне тлумачення призводить до визнання зайвим самого поняття “людина”, оскільки все те, “що належить до сфери “суб‘єктивного права” є лише відзеркаленням державно-правової діяльності, тих норм, які встановлюються, санкціонуються і гарантуються державою” [3, с. 30].

Хоч конституційна держава зобов‘язана гарантувати права і свободи, однак такі гарантії нерідко порушуються, а тому, на думку Б. Кістяківського, “треба боротися за здійснення всіх видів суб‘єктивних прав і свобод”. У цьому сенсі особливо важлива і колективна боротьба за загальні свободи [1, с. 558–559], тільки у захисті й у повному здійсненні прав і свобод людини і громадянина можна визнати державу правовою і конституційною.

_______________________

  1. Кистяковский Б.А. Государственное право (общее и русское). Лекции, читание в Московском коммерческом институте в 1908/1909 академическом году // Б.А. Кистяковский. Философия и социология права / сост., примеч., указ. В.В. Сопова. – СПб. : РХГИ, 1999. – С. 415–571.
  2. Максимов С.І. Кістяківський Богдан Олександрович (4(16).11.1868р. – 16.04.1920р.) / С.І. Максимов // Державні, політичні та громадські діячі України : політичні портрети : навч. посібник / В.І. Астахова, К.В. Астахов, Є.О. Бондарєв та ін.; за заг. ред. М.І. Панова. – К. : ВД “ІнЮре”, 2008. – С. 258–262.
  3. Прокопов Д. Теоретичне обґрунтування прав людини і громадянина у правовій концепції Б. Кістяківського / Д. Прокопов // Право України. – 2007. – №3. – С. 27–31.