Конституція УРСР 1937 р. : питання судоустрою і судочинства

Увага! Відкрито в новому вікні. PDFДрукe-mail

А.Я. ДУМАНІВСЬКА,

аспірант кафедри Історії держави і права

Навчально-наукового інституту права і психології

(НУ «Львівська політехніка»

Конституція УРСР 1937 р. :

питання судоустрою і судочинства

Нову Конституцію Української РСР було прийнято 30 січня 1937 р. на Надзвичайному XIV Всеукраїнському з'їзді Рад [2, с. 1-24]. Вона була майже точним передруком прийнятої кількома місяцями раніше «сталінської» Конституції СРСР. Відтак відтворювала принципи і копіювала основні положення останньої. Зокрема чимало положень Конституції УРСР, як і Конституції СРСР, особливо про права людини, насправді не діяли. Вони мирно співіснували з репресивною машиною, масовими арештами, які в роки прийняття цих конституційних актів досягли свого піку, відомого як «Великий терор» 1937-1938 рр.

Конституція УРСР 1937 р. складалася з 146 статей, що об'єднувалися в 13 розділів. Республіка проголошувалася соціалістичною державою робітників і селян, де трудящим міста і села належала вся влада, в особі Рад депутатів трудящих [4, с. 97].

Конституція УРСР містила спеціальний розділ VII "Суд і прокуратура", який присвячено здійсненню правосуддя в республіці. Зазначимо, що у попередніх конституційних актах питання, пов’язані з організацією та діяльністю судово-прокурорських органів, не розглядалися. Відповідний розділ складався з 14 статей (ст. ст. 84-97), дев'ять з яких (ст. ст. 84-92) ‑ присвячено судоустрою [3, с. 19-20]. У документі визначався порядок утворення судово-прокурорських органів, проголошувалися такі головні принципи їхньої діяльності, як незалежність судів, підлеглість їх виключно законові, право обвинуваченого на захист, на використання рідної мови тощо.

Основи судоустрою, закріплені в Основному законі Української РСР, засвідчували наявність централізаційних процесів у судовій сфері [5, c.169-170].

Органами, що здійснюють правосуддя в республіці, відповідно ст. 84 Конституції УРСР, визначено Верховний Суд УРСР, Верховний Суд Молдавської АРСР, обласні суди, суди адміністративних округів, народні суди, а також спеціальні суди СРСР, що створювалися за постановою Верховної Ради СРСР. Проте, вищим судовим органом був Верховний суд СРСР. На нього покладалась функція здійснення нагляду за судовою діяльністю всіх судових органів СРСР і союзних республік.

У ст. ст. 87 і 88 Конституції УРСР проголошувалось про вибори Верховного Суду Української РСР, обласних і районних судів. Відповідно до Основного закону, Верховний Суд Української РСР обирався Верховною Радою УРСР терміном на п'ять років. Обласні і районні суди обиралися відповідно обласними і районними Радами депутатів трудящих також на термін п'ять років.

Відповідно ст. 89 Конституції УРСР 1937 р., вибори народних суддів проводились шляхом таємного голосування громадян на виборчих дільницях. Однак, виборці могли голосувати тільки за кандидатів (представників) блоку комуністів і безпартійних, які заздалегідь були відібрані для виконання судових обов'язків, тобто людей, напряму залежних від компартійного апарату. Будь-які кандидати у списки не вносилися.

Реальні результати виборів за такою схемою ніхто із виборців не знав, адже підрахунок голосів "за" і "проти" проводився комуністами, котрі ніким не перевірялися. Тому зміст і текст ст. 92 Конституції УРСР 1937 р. (також ст. 112 Конституції Союзу РСР 1936 р.), викладений так: "Судді незалежні і підпорядковуються тільки закону", ‑ суперечливий радянській дійсності. Декларована ідея незалежності суддів, яка була свого часу включена в текст сталінської конституції, на практиці втратила реальну суть і будь-яке значення в умовах радянської дійсності [6, с.43-44].

Відповідно ст. 90 Конституції УРСР судочинство в республіці здійснювалося українською мовою, а розгляд справ в усіх судах УРСР був відкритим (ст. 91).

Проте, варто наголосити, що радянський закон тільки формально надавав підсудному цілий ряд процесуальних прав. По суті вони не мали для нього практичного значення, оскільки не були гарантією об'єктивного розгляду справи. Наприклад, коли підсудний звинувачувався в політичних злочинах, кожний радянський суддя був зацікавлений в справі і не міг бути неупередженим. Він перш за все комуніст і виконував впершу чергу директиви партії. А, підсудний ‑ його політичний ворог. Тому про об'єктивність такого процесу і навіть якоїсь "судійської совісті" в судді, особливо з політичними злочинцями, й не могло бути мови [6, с. 47-49]. Коло політичних справ в СРСР-УРСР не обмежувався лише контрреволюційними злочинами і виходило далеко за їх межі. Кожна кримінальна справа могла набути політичного характеру.

Радянський кримінальний процес лише формально допускав принцип змагальності сторін. Особливо, суд порушував права підсудного в «політичних» процесах, які абсолютно переставали бути стороною в процесі і до кінця його продовжують залишатись лише об'єктом слідства. Це суперечило ст. 103 Конституції УРСР (ст.156 Конституції СРСР 1936 р.), яка передбачала здійснення правосуддя на началах рівності громадян перед законом і судом.

Також зазначимо, що на загал участь захисника по справі в радянському суді не відігравала значимої ролі, нерідко захисник взагалі не брав участь в судовому процесі. А це суперечило ст. 91 Конституції УРСР 1937 р. (ст. 111 Конституції СРСР 1936 р.), яка передбачала забезпечення обвинуваченому права на захист. Наприклад, 29 вересня 1945 р. Військовий трибунал військ МВС Київської області і м. Києва в закритому судовому засіданні розглянув кримінальну справу по обвинуваченню гр. Паньків Й. Г., жителя м. Львова, за ст. 54-1а і 54-11 КК УРСР. Судовий процес проводився в складі головуючого капітана юстиції Щиглова, і двох членів та секритаря, без участі обвинувачення і захисту. Панькова Й. Г. звинувачено в організації "бандсотні УПА", і встановлено застосувати найвищу міру покарання ‑ розстріл з конфіскацією майна [1, арк. 50].

Отже, уперше за всю історію радянських конституційних актів у Конституціях СРСР (1936 р.) і УРСР (1937 р.) питання суду було закріплено на найвищому законодавчому рівні. Радянська судова система розвивалася у напрямі послідовної централізації судів загальної юрисдикції. Централізація судових органів означала підпорядкування нижчих ланок реформованої судової системи вищим судовим інстанціям не лише в процесуальному, а й адміністративно-організаційному відношенні.

Література

  1. ДАЛО (Державний архів Львівської області). Дело по обвинению Зарецкого Алексея Васильевича по ст. ст. 20-54-1 "а". ‑ Ф. Р-3258. ‑ Оп. 1. ‑ Спр. 2584.
  2. Конституція (Основний закон) Союзу Радянських Соціалістичних Республік (Із змінами і доповненнями, ухваленими І, ІІ, ІІІ,VІ, VІІ, VІІІ Сесіями Верховної Ради СРСР). ‑ Офіц. вид. ‑ Львів: Вид."Вільна Україна", 1945. ‑ 24 с.
  3. Конституция (Основной закон) Украинской Советской Социалистической Республики (С измененнями и дополненниями, принятыми Верховным Советом Украинской ССР 28 июня 1947 года по докладу Редакционной комиссии). ‑ Офиц. изд. ‑ Изд. Верховного Совета Украинской ССР, 1947. ‑ 27 с.
  4. Мироненко О.М. Конституція Української Радянської Соціалістичної Республіки 1937 // Енциклопедія історії України: Т. 5: Кон ‑ Кю / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. ‑ К.: В-во «Наукова думка», 2008. – 568 с.: іл.
  5. Правова ідеологія і право України на етапі становлення тоталітарного режиму (1929-1941) / І.Б. Усенко, О.М. Миpоненко, В.А. Чехович та ін.; Ред.: О.М. Миpоненко, І.Б. Усенко; HАH Укpаїни. Ін-т деpжави і пpава ім. В.М. Коpецького. - К., 2001. ‑ 220 с.
  6. Семенов Н. Советский суд и карательная политика / Николай Семенов.- Мюнхен, 1952 г. - 150 с.