Головне меню

Авторизація

Хто на сайті

Нікого

Міжнаціональні відносини у контексті права держав на самодопомогу (історична ретроспектива)

Увага! Відкрито в новому вікні. PDFДрукe-mail

Кравцова Олена Леонідівна –асистент

кафедри історії держави і права

Навчально-наукового інституту права та психології

НУ«Львівська політехніка»


Міжнаціональні відносини у контексті права держав на самодопомогу (історична ретроспектива)

У наш час переважна більшість держав населена не одним народом чи нацією, а, навпаки, об’єднує під своїм прапором декілька етносів. Приміром, навіть на території таких карликових держав як Люксембург і Ватикан проживають декілька народностей. Між тим мовні, культурні і релігійні відмінності спричиняють розбіжності між представниками різних етнічних спільнот. Вказані обставини зазвичай породжують міжнаціональні конфлікти, які часто проявляються у формі локальних внутрідержавних сутичок, хоча інколи розширюються до повномасштабних бойових дій. Відтак міжнаціональні відносини стали стратегічним питанням будь-якої держави, що вимагає перманентної уваги науковців та цілеспрямованої діяльності держав з метою забезпечення національної злагоди, політичної й соціальної стабільності, гарантій прав людини, національних меншин і націй.

Врешті решт вирішення міжетнічних протиріч та врегулювання міжнаціональних конфліктів є неодмінною умовою національної безпеки кожної сучасної держави. Приміром, у ст. 7  Закону України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 р. зазначається, що «можливість виникнення   конфліктів   у  сфері  міжетнічних  і міжконфесійних відносин,  радикалізації та проявів  екстремізму  в діяльності  деяких  об'єднань  національних  меншин  та релігійних громад» відноситься до внутрішніх загроз національній безпеці держави.

 Ігнорування міжнаціональних конфліктів може призвести до втрати частини території суверенної держави, або навіть повної втрати незалежності тією державою, яка недооцінила загрозу таких проблем. Втім у цьому контексті держави вправі з огляду сучасної міжнародно-правової доктрини й практики вдаватися до заходів самодопомоги з міркувань внутрішнього самозбереження. Загалом об’єктами захисту у порядку самодопомоги є життєво важливі інтереси національної безпеки держави передбачені законом. Право держав на самодопомогу санкціонує можливість застосування примусових заходів з метою попередження «невідворотної небезпеки». У випадку врегулювання міжнаціональних відносин під критерієм «невідворотної небезпеки» розглядаються не лише ситуації, що реально існують (локальні сутички, масові безпорядки, громадянська війна тощо), а також такі специфічні обставини, що в майбутньому можуть призвести до виникнення конфлікту. Як приклад такої ситуації варто навести рішення прийняте більшістю населення Швейцарії щодо заборони будівництва мінаретів ісламських мечетей на території конфедерації, побоюючись надмірної ісламізації суспільства. Міжнародний скандал, що виник на цьому тлі пов'язаний з відсутністю наукової розробки проблематики обов’язків національних меншин по відношенню до титульної нації та державних законів. 

Найрадикальнішою формою вираження міжнаціональних конфліктів є реалізація народом свого права на самовизначення у формі сецесії. Історія дає численну кількість прикладів сецесії певної території суверенної держави за рішенням населення чи керівних органів безпосередньо тої території, що відокремилася. Однак, за відсутності правового механізму реалізації сецесії на підставі права на самовизначення створюються прогалини у науковій розробці питань співвідношення принципів територіальної цілісності та принципу рівноправ’я й самовизначення народів та їх нормативного змісту. У зазначеному дискурсі актуальними видаються питання про правомірність застосування постраждалою державою заходів внутрішньої самодопомоги, у тому числі збройних, з метою попередження та врегулювання міжнаціональних протиріч та конфліктів.

З огляду на зазначене заслуговує на увагу позиція Генерального секретаря ООН Б. Галі, який відзначив, що принцип самовизначення не може застосовуватися  на території будь-якої держави. У випадку, якщо будь-яка меншина в державі буде вимагати права на самовизначення переважатиме принцип територіальної цілісності. На його переконання, якщо кожна етнічна, релігійна чи мовна група буде претендувати на власну державність, то не буде меж дробленню, а загальний мир, безпека та економічне благополуччя стануть ще більш недосяжними. Так, він наголосив, що «на Африканському континенті нараховується 50 держав, а буде 400 - 500, якщо кожна з них розпадеться на відповідну кількість племен, кланів тощо. У нас багато племен та компактно розташованих етнічних груп, які розмовляють абсолютно несхожими мовами і сповідують різні релігії, втім ми не прагнемо до роздроблення світу, навпаки ми намагаємося об’єднати держави (...) ООН не повинна сприяти створенню мікродержав, якщо лише вони не створюється зі згоди держави члена ООН» [1].

Представники сучасної міжнародно-правової доктрини дотримуються консолідованої позиції, обґрунтовуючи забезпечення державами принципу рівноправ’я та самовизначення народів шляхом надання різним народам, етнічним групам, національним меншинам достатніх прав в культурній, економічній і політичній сферах. Приміром, дослідник М. Кампельман дійшов висновку, що необхідно відокремлювати право на самовизначення і правом на відокремлення, інакше право на самовизначення спричинить загрозу міжнародному миру й безпеці, або ж сам принцип перетвориться на історичний анахронізм, здатний підірвати можливості демократичного розвитку світового суспільства. Вчений переконаний, що право народів на самовизначення не включає у себе право на відокремлення, оскільки це два самостійних інститути права, які варто розглядати окремо [2].

Особливої уваги заслуговує консультативне рішення Верховного суду Канади, ухвалене у зв’язку із спробою сецесії провінції Квебеку. У справі сецесії Квебеку Суд наголосив, що сецесія як форма принципу рівноправ’я та самовизначення народів становить крайній засіб і стосується виняткових обставин як от деколонізація або грубі порушення прав людини. До того ж Суд вважає, що принцип самовизначення функціонує винятково в рамках принципу територіальної цілісності держав. Загалом у рішенні Суду відображені такі критерії легітимності сецесії: взаємна згода сторін, відмова у забезпеченні представництва народу в органах державної влади, деколонізація [3]. 

Загалом варто відзначити, що принцип самовизначення народів сягає своїм корінням у поняття принципу розділення суспільства на окремі національні держави, що був сформулюваний у ХVІІ – ХVІІІ ст. У той час, суспільна думка передових європейських держав прийшла до заперечення абсолютизму та намагалася теоретично обґрунтувати  «суверенітет народу» за допомогою теорії «природного права» . Передбачалося, що реалізація принципу національності забезпечить постійний мир, оскільки «нації не ведуть міжнародних війн». У дійсності політична карта Європи зазнала повного перерозподілу у зв’язку з проголошенням Віденським конгресом національно-державницького принципу [5].

Серед сучасних представників науки міжнародного права переважає положення, що  держави забезпечують принцип рівноправ’я та самовизначення народів, якщо створюють уряди, які б представляли увесь народ без дискримінації за ознаками раси, мови, релігії приналежності, національності, то питання про самовизначення у формі сецесії взагалі не виникає [6].

Отож, можна підсумувати, що наявність або реальна можливість настання міжнаціональних конфліктів у будь-якому вигляді у більшості випадків розглядаються як внутрішня справа окремої держави. Винятком є ситуації, коли народ бореться проти колоніального панування або іноземних окупантів. Вказані конфлікти згідно з Додатковим протоколом І до Женевських Конвенцій 1949 р. визнаються міжнародними конфліктами. Дискусійним є питання про відокремлення союзних республік, якщо така можливість зазначена у їх конституціях. Однак, оскільки кожен внутрідержавний конфлікт, потенційно загрожує міжнародного миру і безпеці, не може залишатися без уваги ООН і регіональних організацій, повинен обов’язково відбуватися під контролем міжнародних організацій та з дотриманням норм МГП. При цьому важливо не допустити втручання у внутрідержавний конфлікт іноземних держав. Таким чином, держава з метою врегулювання міжнаціональних відносин вправі вдаватися до заходів самодопомоги, зокрема застосовувати для припинення безпорядків внутрішні війська, і навіть збройні сили у випадках передбачених законодавством.



Список використаної літератури

1. Common responsibility in the 1990: The Stockholm initiative on global security and governance / Prime minister s office. – Stocholm, 1991. 48 p.

2. Boulding K E. Conflict and defense: a general theory. New York: Harper & Brothers, 1962. 349 p.

3. Цимбрівський Т.С. Принципи територіальної цілісності та непорушності кордонів у міжнародному праві: теорія і практика. – Л.: ЛДУВС, 2009. – 213 с.

4. Фердросс А. Международное право / А. Фердросс. – М.: Изд. иностр. лит., 1959.

5. Хутаба Д.В. Взаимодействие и реализация международно-правовых принципов равноправия и самоопределения народов и территориальной целостности государств : дисс ... к. ю. н.: 12.00.10, Казань 2011. 189 с.



Додати коментар


Захисний код
Оновити