Головне меню

Авторизація

Хто на сайті

Нікого

Щодо питання права на самовизначення націй на етапі формування державного будівництва в УСРР.

Увага! Відкрито в новому вікні. PDFДрукe-mail

                                                                                     А. Є. Шевченко – доктор

                                                                                     юридичних наук, професор,

                                                                                     заслужений юрист України,

                                                                                     начальник кафедри теорії

                                                                                     та історії держави і права

                                                                                     Донецького юридичного

                                                                                         інституту МВС України

                                                                                     О. М. Ситник – доктор

                                                                                      історичних наук, доцент,

                                                                                      доцент кафедри теорії

                                                                                     та історії держави і права

                                                                                     Донецького юридичного

                                                                                         інституту МВС України


ЩОДО ПИТАННЯ ПРАВА НА САМОВИЗНАЧЕННЯ НАЦІЙ НА ЕТАПІ ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОГО БУДІВНИЦТВА В УСРР


Питання права націй на самовизначення завжди залишається нагальним і актуальним серед політикуму з огляду на прагнення кожного народу до відстоювання своїх національних прав і свобод. Водночас, серед науковців, які тією чи іншою мірою причетні до вивчення вказаної проблематики це питання набуває особливо значення. Так, на думку П. Б. Струве російська революція 1917 року виявилась національним банкротством і світовою ганьбою. Її катастрофічні наслідки були такими і для російської держави, і для більшості народів, які належали до неї [1, с. 235]. При цьому, згідно твердження І. О. Ільїна, Росія как національно-політичне явище, була створена сильною державною владою, на противагу комуністично-тоталітарній диктатурі, котра представляла собою не сильну владу, а насильницько-свавільне нехтування свободи та життя [2, с. 404]. Водночас В. В. Лазарєв констатував, що держава на думку І. О. Ільїна є правовим союзом, котрому надана правова влада для того, щоб підтримувати право й служити праву [3, с. 164]. Поняття права І. О. Ільїн категорично протиставляв поняттю сили [4, с. 24, 25]. 

На перших порах більшовики розглядали право як буржуазний пережиток, хоча згодом вони, все ж, скористалися ним, але переважно використовували його в якості механізму утримання влади. У такому контексті більшовики розглядали й право націй на самовизначення. 

У радянській історіографії питання права націй на самовизначення прийнято було вважати, що визначальний принцип правового суверенітету радянської держави полягає в згуртуванні соціалістичних націй і формуванні на їх основі єдиного радянського народу [5, с. 24, 25]. Слід підкреслити, що питання права націй на самовизначення знаходилося в центрі уваги марксистських дослідників. Зокрема, закладаючи основи нового російського імперського центру, В. І. Ленін прагнув видозмінити його відповідно до своїх поглядів і переконань. Так, оцінюючи український національний рух як буржуазно-демократичний, В. І. Ленін ототожнював його з іншими національними рухами [6, с. 61, 62]. Будучи космополітом, ворожим будь-якому націоналізмові, він, у той же час із ситуаційно-тактичних міркувань, не раз вступав у суперечку з більшістю своєї партії, не поділяючої його тенденції ставити залежність успіху революції від національного питання. В. Ленін, серед іншого стверджував, що ті, хто відкидав право народів на самовизначення (як правило – послідовники Р. Люксембург, на чолі з Г. П’ятаковим і М. Бухаріним) ігнорували саме поняття демократії, а також – використання демократичних прав там, де це призвело б до розпаду імперії. Крім того, він боровся за те, аби включити до тексту нової конституції радянської держави право республік на відокремлення від СРСР. На жаль, після смерті Леніна перевагу здобули ідеї та принципи тих його однопартійців, які перетворили чимало конституційних норм, що стосувалися національностей, на чисту формальність [7, с. 160, 161]. Насамперед це стосувалося Й. Сталіна, який, загалом, не сприймаючи обережної тактики В. Леніна, спрямованої на поступову радянізацію сусідніх націй, діяв більш грубо й прямолінійно.

Відмітимо, що для проголошення Україною автономії й навіть повної незалежності у Центральної Ради були всі юридичні підстави, джерела котрих, як ми знаємо, витікали саме з Петрограду. 

2 листопада 1917 року зя’вилась «Декларація прав народів Росії» – конституційний акт підписаний В. Леніним і Й. Сталіним. Він втілював головні риси програми більшовицької партії з національного питання та підкреслював наступне: 1) рівність і суверенність народів Росії; 2) право народів на вільне самоврядування аж до повного відокремлення у утворення самостійної  держави; 3) скасування всіх і всіляких національних і національно-релігійних привілеїв і обмежень; 4) вільний розвиток національних меншин і етнічних груп, що населяють територію Росії [8, с. 355]. Слід додати, що Ленін ще до появи «Декларації ...» неодноразово підкреслював право України на самовизначення. Однак лідери Центральної Ради, а пізніше – Директорії не змогли цим скористатись. Також цілком очевидно, що вони й не надто прагнули до незалежності.

Й. Сталін ще в часи, коли слідом за харківським українським радянським урядом і УНР була створена Донецько-Криворізька «совєтська» республіка для боротьби з Центральною Радою, цинічно за¬являв представникам українських більшовиків, що надалі існування такої республіки не потрібне. А ставши генеральним секретар ЦК РКП(б) Сталін висунув проект «авто¬номізації» республік, котрі мали б увійти до складу Російської Феде¬рації. Його обурювало прагнення комуністів національних рес¬публік до незалежності. Ленін, у свою чергу, заперечивши авто-номістський проект, висунув свій проект федерації радянських республік. При цьому, назва «федерація» була потрібна, на його думку, лише для форми, аби не давати поживи «незалежникам», а над їхньою так званою «незалежною» владою будувати «ще новий поверх» влади – так звану «федерацію рівноправних республік», котра й поглине їхню позірну незалежність новим «поверхом» влади московського центру. Це був унікальний за своєю подвійною моральністю план, план нового об’єднання радянських республік, що мав покінчити з ідеями «незалежності» в національних радянських республіках [9, с. 27, 28].

Українські націонал-комуністи, як також інтелігенція, були надто залежними від пануючої більшовицької ідеології, щоб протистояти централізаторсько-узурпаторським тенденціям. В умовах формування тоталітарної системи, диктатури одного класу – пролетаріату інтеліґенція вперше в історії стає об’єктом цілеспрямованої соціальної політики держави, що базувалася на вузькокласовому підході й насильстві.

У зв’язку з цим, в країні активізувалися переслідування наукової та літературної інтелігенції. Вона, як особливо близька до ідеологічної сфери, опинилася в центрі уваги ДПУ. 

У органах КП(б)У створювалися «трійки», які були  пов’язані певною мірою з українською інтелігенцією, інформуючи партійний апарат про її настрої. Підкреслювалася необхідність висувати на державну, господарську й культурну роботу більш активних і близьких до радвлади представників української інтеліґенції. Водночас оголошувалася боротьба з різними буржуазними течіями. Лунали заклики до зміцнення керівництва партії на ідеологічному фронті. До лексикону партійних діячів увійшли такі словосполучення, як «прихвостень буржуазної ідеології», «злісний ворог марксизму», «ідеологічний ворог» тощо. Причому таврувалися різні ідеології – «шовіністична», «куркульська», «націоналістична хуторянська», «буржуазна» тощо.

В Україні класовий підхід до «старої» інтелігенції доповнювався ще й боротьбою проти прагнення до національного самовизначення, що кваліфікувалось як «український націоналізм», «шовінізм», «український фашизм» і т. ін. Абсолютизація класового підходу до всіх процесів життя максимально вихолостила ідеологію та культуру, породила зневажливе ставлення до інтеліґенції, звела її до ролі прошарку [10, с. 14]. Науково-технічні товариства та організації мали сповідувати ідеї соціалізму та лояльність до сталінізму. Ентузіазм, породжений комуністичними ідеями трансформувався в нетерпимість, підозріливість, плазування перед сталінською репресивною машиною. Поступово втрачалися такі риси інтелігенції, як незалежність думки, співчутливість, честь, гідність [11, с. 149]. Усіх незгодних із державною політикою та більшовицької ідеологією система прагнула зламати й тим чи іншим способом знешкодити.

Відповідно до постанови Пленуму ЦК КП(б)У від 6 лютого, затвердженої й доповненої Пленумом від 17 жовтня 1922 року, перед Українською пролетарською державою ставилось завдання: створюючи українську соціалістичну держав¬ність, українську школу, зрівнюючи в правах українську мову з російською, мову українського селянства з мовою українського пролетаріату, – перешкодити українській контрреволюції викори¬стати національну українську соціалістичну державність і народ¬ну українську школу для своїх класових цілей, зокрема мова йшла про наступне:

а) повну абсолютну рівноправність української та російської мов, рішучу боротьбу проти всілякої штучної українізації й русифікації та водночас усунення тих перешкод, які стримували б природний розвиток української культури або котрі відрізували б українському селянству доступ до ознайомлення з російською культурою. Боротьбу проти всілякого прагнення зробити з української мови засіб відособлення й протиставлення українських робітників і селян – російським. Вживання тієї чи іншої мови є воля кожного, і держава не повинна ділити свої установи на такі, в яких вплив був би за російською мовою, і на такі, в яких вплив був би за українською мовою;

б) необхідно заборонити офіційним установам і особам

відмовлятися від розгляду тих чи інших документів або матеріалів на тій лише підставі, що вони написані російською або україн¬ською мовами;

в) у школах з викладанням російською мовою необхідне запровадження обов’язкового вивчення української мови, а в школах з українською мовою російська мова повинна бути обов’язковим предметом вивчення;

г) мова викладання в школах повинна вводитись згідно з

організованим волевиявленням населення; вираженим у вигляді

постанови Пленуму Ради або з’їзду Рад, що повинно бути узаконене особливим декретом. А думка викладацького персоналу

при  визначенні  мови  викладання  до  уваги  не  повинна   братися;

д) з метою сприяння вивчення комуністами української мови вважати необхідним запровадження викладання української мови як обов’язкового предмета в радпартшколах, приділивши їй до¬статню кількість годин з тим, щоб ті, що закінчують школу, фактично знали її. у тих губерніях, де є для цього умови, визнати бажаним вести викладання в радпартшколах українською мовою.

Стосовно української народної школи заявлялось, що «без неухильного прагнення до радянізації вона неминуче стане цитаделлю українського на-ціоналізму» [12, с. 11-13]. Також ставилось завдання партії в майбутній період перетворити українську народну школу в знаряддя комуністичної освіти серед українського селянства, для чого необхідно:

а) спрямувати діяльність Всевидаву в першу чергу на ство¬рення української радянської учбової літератури й до негайного складання коротких загальнодоступних українських підручників популярною мовою, які повинні дати учням трудової школи перші елементарні знання з  історії  УСРР та  її  Конституції. Доручити компетентній  особі  написати   історію    України   з    марксистської точки зору;

б) забезпечити національні меншини підручни¬ками рідною мовою в достатній кількості тощо.

А щодо комуністичного впливу на населення, зазначалося, що в зв’язку з надзвичайно  слабою  наявністю  українського  міського комуністичного елементу партія повинна звернути особливу увагу на формування кадрів комуністів-українців як з росіян, що знають українську мову, так і з українців – з сільської бідноти тощо [12, с. 13, 14].

Загалом, національне питання було одною з найбільш дискусійних проблем в ідеологічній політиці більшовиків. Від самого початку існування більшовизму, В. Ленін був противником федерації, вважав її буржуазним інститутом і визнавав територіально-національну автономію лише в порядку виключення. Згодом Ленін кардинально змінив свою позицію щодо цього питання. Відстоюючи право націй на самовизначення, навіть доповнивши його положенням про самовизначення аж до державного відокремлення, більшовицькі ідеологи підкріпили цей лозунг принципом пролетарського інтернаціоналізму, вважаючи його основоположним у регулюванні національних відносин. Однак, далеко не всі більшовики розділяли погляди В. Леніна на національне питання. Так, на квітневій партійній конференції 1917 року, у співдоповіді Г. П’ятакова право націй на самовизначення було оцінено лише «як просто фраза, без реального змісту» і висунено лозунг «геть кордони» [13, с. 12, 12]. Відтак, навколо даного питання розгорнулася внутріпартійна боротьба. У результаті перемогла позиція Леніна, котрий лицемірно проголошував: «Ми хочемо братського союзу всіх народів. Якщо буде Українська республіка й Російська республіка, між ними буде більше зв’язку, більше довір’я. Якщо українці побачать, що в нас республіка Рад, вони не відділяться, а якщо у нас буде республіка Мілюкова, вони відділяться» [14, с. 169]. У резолюції Квітневої конференції 1917 року стосовно національного питання чітко говорилося про визнання всіма націями, що входили до складу Росії, права на вільне відокремлення та утворення самостійних держав і, разом з тим, закликалося не змішувати права на відокремлення з доцільністю відокремлення. Цим більшовики ставили під сумнів саму можливість відокремлення.

До Жовтневого перевороту в більшовиків вже існувала програма з національного питання. Вона, перш за все, будувалася за принципом пролетарського інтернаціоналізму («Пролетарі всіх країн об’єднуйтесь!»). Також були використані дуже привабливі для національних меншин обіцянки на кшталт: права націй на самовизначення аж до відокремлення та ідеї федералізму й союзної держави. Не випадково, що так звані націонали дали Червоній Армії стільки визначних командирів, що ні білі, ні рожеві (меншовики й есери), ні зелені, ні чорні (анархісти) їх не мали. І в цьому була одна з причин перемоги більшовиків і в Жовтневій революції, і в громадянській війні [13, с. 29, 30]. Одночасно це була значна ідеологічна перемога більшовиків, котра, однак, ґрунтувалася на популізмі та демагогії. 

При формуванні національної політики Леніна, його ідеологія загалом поєднувала доктрину й пропаганду (національні республіки юридично були самостійними, єдина централізована влада здійснювалася через монолітну партійну систему й об’єднання ключових державних служб. Досить було партії втратити контроль за державними органами, і система могла розвалитися. Ленін цінував у такій системі гнучкість, яка звільняла від юридичних зобов’язань і відповідальності, дозволяючи діяти згідно партійної доцільності поза нормами права й моралі. Це була водночас і офіційна доктрина, й ідеологічна концепція.

Розгорнувшись на початку 1920-х років між прихильниками централізаторської тенденції російського шовінізму (Й. Сталін, Ф. Дзержинський, С. Орджонікідзе та більш поміркованими більшовиками (В. Ленін, М. Бухарін), ця дискусія привела до розгляду національного питання на ХІІ з’їзді РКП (б) у квітні 1923 року. Відтак у резолюції цього з’їзду головною небезпекою було визначено «великодержавний шовінізм», як «...відображення колишнього привілейованого положення великоросів» [15, с. 53]. Ця резолюція зумовила початок курсу до «коренізації» національних компартій, зокрема в Україні – до політики «українізації».

Декларація права націй на самовизначення мала певні результати. Так, перші документи радянської влади, котрі регламентували вживання української мови датуються 1919 роком. А постановою Наркомату освіти від 9 березня 1919 року «Про обов’язкове студіювання в школах місцевої мови та історії та географії України» ставилось завдання «активно працювати в бік розвитку української мови та української культури для проведення ідей пролетаріату, інтернаціоналізму та соціалістичного перетворення суспільства» [16, с. 8].  А розпочата в Україні вже у 1923 році політика коренізації була спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних чин¬ників при формуванні державного апарату, організації мережі шкіл, закладів культури, видання газет, журна¬лів та книг мовами корінних національностей. При цьому коренізація використовувалася більшовиками для того, щоб заручитися підтримкою місцевого (корінного) населення з метою розширення й зміцнення своєї соціальної бази та спрямування національного відродження в соціа¬лістичне русло. Нова національна політика мала також завдання продемонструвати переваги соціалізму українцям у Польщі та в інших країнах.

Існували й інші думки щодо даної проблематики. Зокрема, І. О. Ільїн у своїй роботі «Про сильну владу» вбачав майбутнє національно-державної влади в її конституційному будівництві, в її вольовій енергії та дотриманні прав і свобод, у її політичному мистецтві й особливо в її народних духовних коріннях  [17, с. 404]. Саме в такому руслі можливе було б найбільш досконале вирішення питання права націй на самовизначення. Однак, російська більшовицька влада діяла інакше. Під її началом процес державотворення в УСРР мав, загалом, лише формальні ознаки автономності. Насправді ж всі політико-правові процеси в радянській Україні регламентувалися безпосередньо з центру – з Москви. 

Започаткована у першій половині 1920-х років політика коренізації (українізації), подібно до політики непу в економічній сфері, була насправді лише своєрідним тимчасовим підготовчим етапом до більш радикального наступу на праввсіх без виключення, включно з російською, національностей, що увійшли до складу СРСР. Свою мету більшовицькі лідери вбачали в формуванні унікальної особистості – радянської людини, позбавленої будь-яких національних почуттів, звичаїв, традицій. А результатом цього стала манкуртизація радянських громадян, нищення їх духовності та моральних засад.  

Література:

1. Струве П. Б. Исторический смысл русской революции и национальные задачи / П. Б. Струве // Из глубины : сборник статей о русской революции [Москва-Петроград : Книгоиздательство «Русская мысль», 1918]. – М. : Изд-во Московского ун-та ; СП «Ост-Вест Корпорейшн», 1990. – С. 235-250.

2. Ильин И. А. О сильной власти / И. А. Ильин. – М. : Русская книга, 1996. – С. 404-409. – (Собр. соч. : в 10 т. – Т. 2. / И. А. Ильин ; кн. 1 ; сост. и коммент. Ю. Т. Лисицы).

3. Лазарев В. В. Поиск государства (научно-публицистическое эссе / В. В. Лазарев // Ленинградский юридический журнал. – 2010. – № 2. – С. 153-167.

4. Ильин И. А. Понятие права и силы (Опыт методологического анализа) / И. А. Ильин. – М. : Русская книга, 1994. – С. 5-44. – (Собр. соч. : в 10 т. – Т. 4. / И. А. Ильин ; сост. и коммент. Ю. Т. Лисицы).

5. Шевцов В. С. Национальный суверенитет (проблемы теории и методологии)  / В. С. Шевцов. – М. : Юрид. лит., 1978. – 232 с.

6. Гамрецький Ю. М. До вивчення національно-визвольного руху на Україні в 1917 р. / Ю. М. Гамрецький // Український історичний журнал. – 1990. – № 12. – С. 60-72.

7. Ґраціозі А. Війна і революція в Європі, 1905-1956 рр. / А. Ґраціозі ; пер. з іт. М. Прокопович. – К. : Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2005. – 350 с.

8. Мироненко О. Право на самовизначення націй у гаслах більшовиків після жовтневої революції 1917 р. // Мала енциклопедія етнодержавства / за ред. Ю. І. Римаренка. – К. : Вид-во Довіра ; Вид-во Генеза, 1996. – С. 355-356.

9. Іванченко Р. П. Українська державність в 20-90-х рр. / Р. П. Іванченко. – К. : МІЛП, 2000. – 256 с

10. Матвєєва Л. В. Становлення Української Академії Наук (1918-1928 рр.) / Л. В. Матвєєва // Український історичний журнал. – 2008. – № 6. – С. 4-26.

11. Касьянов Г. В. УТОРНІТСО : епізод з історії «політичного виховання» інтеліґенції в умовах тоталітаризму / Г. В. Касьянов., Л. І. Ткачова // Минуле України : відновлені сторінки ; за ред. І. М. Хворостяного та ін. – К. : Наук. думка, 991. – С. 145-152.

12. Національні процеси в Україні : історія і сучасність. Документи і матеріали : [довідник : у 2 ч. ; упоряд. : І. О. Кресіна, В. Ф. Панібудьласка]. – К. : Вища шк., 1997 –  . – Ч. 2. – 704 с.

13. Гросул В. Я. Образование СССР (1917-1924) / В. Я. Гросул. – М. : Изд-во ИТРК, 2007. – 216 с.

14. Ленин В. И. Избранные сочинения : в 10-ти т. / В. И. Ленин – М. : Политиздат, 1986 –  . – Т. 7 : Март-октябрь 1917. – 635 с.

15. Коммунистическая партия Советского Союза в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК (1898-1986). – Т. 3 : 1922-1925. – [9-е изд., доп. и испр.] – М. : Политиздат, 1984. – 494 с.

16. Васильчук Г. М. Перші кроки правового забезпечення українізації в УРСР (початок 20-х ХХ сторіччя / Г. М. Васильчук // Вісник Запорізького державного університету. Юридичні науки. – 2004. – № 2. – С. 7-10.

17. Ильин И. А. О сильной власти / И. А. Ильин. – М. : Русская книга, 1996. – С. 404-409. – (Собр. соч. : в 10 т. – Т. 2. / И. А. Ильин ; кн. 1 ; сост. и коммент. Ю. Т. Лисицы).

Шевченко А. Є. – доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України, начальник кафедри теорії та історії держави і права Донецького юридичного інституту МВС України

Ситник О. М. – доктор історичних наук, доцент, доцент кафедри теорії та історії держави і права Донецького юридичного інституту МВС України

Контактні дані: адреса: м. Донецьк, вул. Засядька, 13, Донецький юридичний інститут МВС України                                                                                  

А. Є. Шевченко – телефон - +380502337829; E-mail - Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

О. М. Ситник - +380999764100; E-mail - Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду



Додати коментар


Захисний код
Оновити