Головне меню

Авторизація

Хто на сайті

Нікого

Діяльність Галицького крайового сейму (контекст правового регулювання мовних відносин другої половини ХІХ ст.)

Увага! Відкрито в новому вікні. PDFДрукe-mail


Марковський Володимир Ярославович

здобувач кафедри теорії та історії держави і права ЛьвДУВС



Діяльність Галицького крайового сейму

(контекст правового регулювання мовних відносин другої половини ХІХ ст.)


З 1861 року розпочав свою діяльність Галицький крайовий сейм. Незважаючи на те, що цей орган місцевого самоврядування Галичини мав обмежену компетенцію, а його рішення обов’язково мали бути затверджені імператором Австрії (з 1867 р.   Австро-Угорщини), тут було розроблено та прийнято низку нормативно-правових актів, що визначали правовий режим польської та української мов у публічній сфері відносин. Зокрема йдеться про застосування цих мов у роботі Галицького крайового сейму, видання офіційних вісників законів цими мовами, а також використання мов у роботі місцевих (на території Галичини) органів влади.

Про законотворчу роботу депутатів Галицького крайового сейму над проектами нормативних актів, зокрема щодо застосування мов у місцевих органах державного управління, судах та освітніх закладах, свідчать «Додатки до стенографічних звітів з сесій Галицького крайового Сейму» різних років [1]. А стенографічні звіти (протоколи) засідань Галицького крайового сейму у Львові є яскравим свідченням дискусії з мовних питань між поляками та українцями у Галицькому крайовому сеймі. Вказане джерело висвітлює міжнаціональні взаємини поляків та українців в період з 1861 року і аж до кінця існування Австро-Угорської Імперії. Також тут відображено боротьбу українських депутатів сейму за правовий статус української мови у Східній Галичині в період з 1861 до 1918 рр. [2]. Позиції польських та українських депутатів цього парламенту віддзеркалюють суспільно-політичні погляди тогочасних політиків і науковців, які проживали в державі Австро-Угорщина, у питанні становлення елементів правового інституту мовних відносин.

Гострі дискусії щодо мовного питання точилися практично від початку роботи Сейму. У першому скликані сейму (1861 р.) українці отримали 49 зі 150 депутатських місць. Маючи більшість польські депутати вперто не хотіли визнавати українську мову окремою, попри заяви про «єднання двох братніх народів задля загального добра». Натомість намагалися довести, що вона [мова – В.М.] є діалектом польської чи російської, відтак не погоджувались з її рівноправністю в крайовому сеймі. Тоді депутат-українець Антон Петрушевич вніс проект постанови, в якій було зазначено, що засідання сейму відбуваються і українською, і польською мовами, сейм ухвалює закони та використовує в діловодстві обидві мови. Всупереч цьому, польський депутат граф Борковський вніс до сейму проект, у якому було зазначено, що лише польська мова може бути офіційною мовою Галицького крайового Сейму [3, s.188].

Під час дебатів над питанням про мову законодавства крайового Сейму, українці пропонували польським депутатам, щоб і український і польський текст ухвалених законів вважався оригінальним (автентичним), а прийняті закони оголошувалися і видавалися в урядовому віснику паралельно двома мовами. Польські депутати не прийняли пропозицій та аргументів української меншості сейму. Автор законопроекту польський депутат Маврикій Кабат (ректор Львівського університету в 80-х роках ХІХ ст. – В.М.) запропонував щоб до автентичного тексту закону польською мовою у віснику законодавства краю долучався лише переклад українською та німецькою мовою [Там само, s.1909-1934].

В результаті гострих дебатів польський сейм прийняв регламент парламенту (ухвала сейму від 27 квітня 1866 року) де були зазначені положення щодо застосування мов у його роботі, а саме: 

а) Маршалок сейму веде засідання  польською; але на подання та заяви українською мовою повинен відповідати українською, на всі інші польською; б)  протоколи нарад сейму для депутатів друкуються польською і українською мовами; в) заяви та звернення в галицькому парламенті можна складати як польською так і українською мовою; г) законопроекти, звіти та довідки комітетів сейму роздавалися членам сейму як польською, так і українською мовою. Під час розгляду законопроектів в сеймі текст проектів має бути польською мовою; д) Сейм ухвалює закони польською мовою; е) Виділ крайовий (виконавчий орган сейму – В.М.) веде діловодство та документацію польською мовою. Для відповідей сторонам Виділ крайовий використовує українську мову – для відповідей на звернення та заяви подані українцями, і польську мову – на всі інші звернення та заяви [4, s.1909].

Щодо порядку офіційного оголошення законів краю, був підготовлений акт наступного змісту: «В королівстві Галичини та Володимирії з Великим Князівством Краківським закони крайового Сейму, його ухвали та розпорядження Виділу крайового видаються в віснику законів і розпоряджень краю польською мовою, крім того у перекладі: німецькою та  українською мовами» [5, s.1909].

Слід зазначити, що протоколи з засідань Галицького крайового сейму велися польською мовою, але, коли депутати-українці виступали рідною мовою, текст записувався латинськими буквами, тобто являв собою фонетичну транскрипцію.

2-го вересня 1868 року на засіданнях Галицького крайового сейму постало питання про підготовку проектів законів щодо вживання мов у судах і адміністрації органів влади Галичини. Проектів було два: один був підготовлений Виділом крайовим [6, s.9], автором іншого був польський депутат Зублікевич [Там само, s.848]. Обидва проекти були опротестовані українською меншістю Галицького крайового Сейму як такі, що порушують права української мови та існуючі приписи нормативно-правових актів Австро-Угорщини, зокрема її Основного Закону. Український депутат, священик Антон Петрушевич, протестуючи проти внесених до крайового парламенту проектів законів, під час засідання в сеймі, заявив: «Правда, що довгий час німецька мова заступала польську і руську в школах, адміністраціях і суді, але немає жодних причин щоб тепер, з усуненням німецької мови, мала польська мова витискати руську мову, коли нині обидві мови є суть рівноправні і жодна з мов принижена бути не може. Не забувайте, Панове, що з приниженням руської мови, принижуєте і руський народ. Історія наша свідчить, що через приниження і невизнання руського народу, як великої частини Речіпосполитої Польської – впала давня Польща і втратила для себе прив’язаність і любов Руси» [7, s.70].

Законопроект про статус польської та української мов, що був запропонований до прийняття українською частиною крайового сейму, не був підтриманий польською більшістю цього органу місцевого самоврядування. Цей законопроект, підготовлений депутатом Юліаном Лавровським, у ст. 1 містив принципове положення про рівність громадян польської та української національності у сфері мовних відносин. Відповідно до ст. 2 цього законопроекту усі написи в адміністративних одиницях де проживало національно змішане населення мали бути двома мовами. Це стосувалось державних установ, географічних назв та назв населених пунктів. Кожен громадянин мав право використовувати рідну мову у поданнях та зверненнях до органів влади, тією ж мовою мали відповідати органи влади на звернення громадян. В офіційних повідомленнях та об’явах органи влади повинні були використовувати дві мови: українську та польську (ст. 4). Свідчення сторін записувались рідною мовою сторони (ст. 4). Положення ст. 4 цього проекту стосувались як фізичних так і юридичних осіб [8].

У проектах погоджених польською більшістю крайового сейму і подаваних на затвердження до Цісаря, принциповим було визначення польської мови   як мови урядової, тобто офіційної мови усіх органів державної влади на території Галичини. Також характерним для цих проектів мовного законодавства, був їх розподіл за сферою використання мов у різних органах влади: одні стосувалися використання мов в органах виконавчої влади та їх установах, в органах прокуратури, другі повинні були регламентувати застосування мов у фінансових установах краю, а треті стосувалися мови судочинства [6].

Як правило, у 1-й статті законопроектів (які не стосувалися судочинства) була норма про те, що всі органи влади у своєму діловодстві та документації будуть застосовувати польську мову, як у внутрішньому урядуванні так і в службовій кореспонденції з іншими органами влади. 

У наступній (2-й) статті містилася норма про те, що органи влади у відносинах з громадянами будуть використовувати ту мову, яка була використана у поданні, заяві, тобто на звернення внесені українською мовою (в законопроектах було написано руською) слід було відповідати тією ж мовою, на звернення внесені німецькою мовою слід було готувати відповідь німецькою, у всіх інших випадках на звернення громадян слід було відповідати лише польською мовою.

У 3-й статті обох законопроектів пропонувалося закріпити норму, відповідно до якої усі свідчення сторін протоколюються (записуються) трьома мовами: з громадянами польської національності – польською, з українцями – українською, аналогічно з німецькою мовою.

У законопроектах, які стосувалися правового режиму мови у судочинстві Галичини, польська мова мала стати офіційної мовою, тобто використовуватись в діловодстві та документації судів. Використання ж української та німецької мови було обмежене лише до права особи використовувати рідну мову на усіх стадіях судового процесу. Разом з тим відповідно до законопроекту, що був підготований виконавчим органом сейму, українською мовою протоколи слід було записувати лише тоді, коли цього вимагала українська сторона. У судових документах, які стосувалися осіб української національності, у законопроекті пропонувалося використовувати рідну мову сторони. У законопроекті йшлося про такі судові документи як вироки, рішення судів та їх обґрунтування.

Що стосувалося питання ведення книг про реєстрацію права власності, то у законопроектах сейму пропонувалося положення, відповідно до якого, такі книги слід було вести польською мовою. Витяги для зацікавлених сторін з таких книг можна було видавати руською, тобто, українською мовою.

Отже, українська національна еліта пропонувала рішення та ухвали, які надавали польській та українській мові рівнозначний статус. Фактично українські парламентарії пропонували запровадження двох офіційних мов у роботі органів крайової влади. Поляки володіючи чисельною перевагою у Галицькому крайовому сеймі цього не допустили і надали усі можливі преференції польській мові, яка з 1869 року на основі спільного розпорядження міністерств від 5 червня 1869 року №2354, отримала статус офіційної.


Література


1. Alegata do Sprawozdan stenograficznych z trzeciej sesyi Sejmu Galicyjskiego z r.1865–1866. –  1962 s.

2. Sprawozdaniа stenograficzne z posiedzen Sejmu Krajowego Galicyjskiego we Lwowe. – Lwow, –1861. – 541 s.

3. Stenograficzne sprawozdaniа z trzeciej sesyi Sejmu Krajowego krolewstwa Galicyi i Lodomeryi wraz z Wielkem Ksiestwem Krakowskiem z r. 1865-1866. – Lwow, – 1966 s.

4. Alegata do Sprawozdan stenograficznych z trzeciej sesyi Sejmu Galicyjskiego z r.1865–1866. додаток ХС

5. Alegata do Sprawozdan stenograficznych z trzeciej sesyi Sejmu Galicyjskiego z r.1865–1866. S.1909, додаток ХСІ.

6. Alegata do Sprawozdan stenograficznych z drugiej sesyi Sejmu Galicyjskiego w roku 1868. Lwow, –  969 S. 

7. Stenograficzne sprawozdaniа Galicyjskiego Sejmu krajowego w drugim periodzie. – Lwow, –1868. – 966  s. 

8. Alegata do Sprawozdan stenograficznych z drugiej sesyi Sejmu Galicyjskiego w roku 1869. Lwow, –  1039 s. 



Додати коментар


Захисний код
Оновити