Головне меню

Авторизація

Хто на сайті

Нікого

Вплив виборчої системи на національне питання в Галичині у 1867 – 1914 рр.

Увага! Відкрито в новому вікні. PDFДрукe-mail

О. В. Сорочкін,

асистент кафедри історії держави і права

Навчально-наукового інституту права та психології

НУ «Львівська політехніка»



Вплив виборчої системи на національне питання в Галичині у 1867 – 1914 рр.


Важливу роль з огляду на розвиток національних, в т.ч. мовних відносин  у різних краях Австро-Угорської монархії, зокрема і в Галичині відіграла груднева конституція Австрії 1867 р. яка складалась з п’яти законів: 1) Закон про зміни закону від 26 лютого 1861 р. про імперське представництво; 2) Основний державний закон про загальні права громадян для королівств і земель, представлених у рейхсраті; 3) Основний державний закон про створення імперського суду; 4) Основний державний закон про судову владу; 5) Основний закон про здійснення урядової і виконавчої влади. Особливо важливу роль відіграв Основний державний закон про загальні права громадян для королівств і земель, представлених у рейхсраті (далі по тексту – Основний державний закон про загальні права громадян 1867 р.). Серед статей даного закону, які суттєво вплинули на  національний розвиток етнічних груп, що населяли Галичину, варто виділити ст. 19, яка декларувала що «Всі народи держави, які належать до різних рас, рівні в правах, кожна раса має невід’ємне право підтримувати та розвивати свою національність і свою мову» [7, с. 391-392]. На думку австрійського історика Еріха Цьольнера «Ця стаття (ст. 19 Основного державного закону про загальні права громадян 1867 р.  – авт.)  та наступний коментар до неї були визначальними для усього права національностей в Австрійській Імперії» [8]. Без сумніву,  дана стаття задекларувавши рівноправність народів Австрії, дала значний поштовх для розвитку ініціатив, спрямованих на реалізацію національної ідентичності. Водночас варто зазначити, що на розвиток національного питання в значній мірі впливали й інші правові інститути, зокрема виборча система та безпосередньо пов’язані з виборами, такі права і свободи, як право на об’єднання та свобода вираження поглядів (в т.ч. свобода друку), а також розв’язання соціально-економічних питань. Отже, реальну можливість реалізації національної рівноправності варто розглядати в комплексі з виборчою системою та політичними правами. Значний вплив на стан національного питання в Галичині справляли релігійні відносини. В ст. 14 Основного закону 1867 р., сказано, що «всім гарантується повна свобода віросповідання та совісті», проте тут же наголошується, що «користування громадянськими та політичними правами не залежить від релігійної приналежності» [7, с. 391], тому ми спеціально не досліджували особливості впливу релігійних факторів на стан національного питання в Галичині. 

Враховуючи що значний вплив на конструювання національного питання в Галичині мали «лобіські» можливості національних спільнот в представницьких органах влади, зокрема, у таких як Палата депутатів (нижня палата австрійського парламенту) та Галицький сейм, варто зупинись на можливостях українських та польських національних спільнот бути представленими у цих органах. На їх представництво перш за все впливав становий характер виборчої системи. Зауважимо, що в тогочасній Австрії не було єдиного виборчого корпусу. Виборці зараховувались до п’яти виборчих курій ( великої земельної власності,  торгово-промислової палати, міської, сільської, а з 1896 р. – загальної). Депутати розділялись таким чином що по першій курії одного депутата обирали 64 поміщики, а по п’ятій 69 697 виборців [2, с. 29]. Також існував податковий ценз. Право голосу мали особи, які сплачували не менше встановленого розміру податків у 1873 р. – 20 крон, з 1882 р. – 10 крон, з 1896 р.– 8 крон [6, с. 70]. Такі законодавчі положення надавали перевагу у представництві польській національній спільноті, позбавляючи українців можливості мати суттєве представництво в палаті депутатів австрійського парламенту. Розглянемо представництво поляків та українців у австрійському парламенті у 1901 р. Поляки – 72 депутата ( з них курія – великої земельної власності – 21; торгово-промислові палати – 3; міська курія – 13; курія сільських громад – 22; п’ята курія «від народу» – 13). Українці – 9 депутатів, з них: курія сільських громад – 7; п’ята курія «від народу» – 2. [6, с. 71]. Якщо порівняти, то по двох останніх куріях, в яких було зосереджено більшість виборців, співвідношення польського та українського представництва є приблизно 3,9 до 1, хоча загалом по всіх куріях –  8 до 1. Отже, тільки за рахунок куріальної виборчої системи, представництво поляків у австрійському парламенті порівняно з українцями збільшувалось більш ніж у двічі. 

Під впливом російської революції законом від 26 січня 1907 року в Австрії було запроваджено «загальне виборче право» [2, с. 30]. Перші вибори до австрійського парламенту на підставі загального виборчого права, що відбулися 1907 р. змінили його національний склад. Зокрема Палата депутатів налічувала 516 депутатів, з них:  поляків – 80, а українців – 32 [5, с.128]. З відміною куріальної та двоступеневої системи виборів, та веденням загального виборчого права, пропорція польського та українського представництва у Палаті депутатів австрійського парламенту змінилась ( у 1901 р. – 8 до 1., у 1907 р. 2,5 до 1), притому нерівність округів за національною ознакою все ще залишалась. В літературі зазначається що австрійці обирали одного депутата від 40 тис. населення, поляки – від 55 тис., а українці від – 102 тис. [6, с. 72].

Виборчий закон до Галицького сейму також відображав інтереси заможних верств. До складу сейму автоматично, за посадою, входили так звані вірилісти — митрополити, єпископи та ректори Краківського і Львівського університетів. Виборче право не було загальним і рівним. Усі виборці у Галичині розподілялися на чотири курії, кожна з яких окремо обирала депутатів до складу сейму строком на 6 років. Кількісний склад Галицького сейму складався з 9 вірилістів: трьох львівських архієпископів (греко- і римо-католицького та вірменського обрядів), чотирьох єпископів (2 перемиські, 1 станіславський і 1 тарновський) та двох ректорів уже згаданих університетів; усі інші депутати обиралися в куріях: великої власності — 44, торгових і промислових палат — 3, міст — 20 і сільських громад — 74 (всього 150 чоловік)[3, с. 130]. Якщо перші три курії обирали своїх депутатів безпосередньо, то вибори в четвертій, сільській, курії буди двоступеневі: на 500 правиборців обирався один, який мав право голосувати за того чи іншого кандидата в депутати. Правиборців у цій курії було 650 586 осіб (90,8% від загальної кількості виборців), але обирали вони всього 46,0% депутатів, тобто на одного депутата припадало 8764 виборців. До четвертої виборчої курії входили селяни, які сплачували безпосередні податки не нижче 8 крон. [2, с. 45]. Наявність двоступеневих виборів у сільській курії, сприяла маніпуляціям та підкупам «виборців». 

 У національному відношенні депутати Галицького сейму були переважно поляками. Так, в 1876 р. тут було всього 14 українців, тобто 9%. У 1910 р. в Галицькому сеймі був 21 українець, тобто 13%. У 1913 р. представництво українців підвищилось до 31 депутата, але практично це мало змінювало існуючий стан і депутати-українці не могли впливати на рішення сейму. Вони навіть не завжди могли вносити самостійні пропозиції, оскільки такі могли подаватися від імені не менше 15 депутатів сейму [2, с. 45].

Автономія галицького сейму, як справедливо відзначав на сесії австрійського рейхсрату один з українських депутатів, означає сваволю польської шляхти щодо українців. Галицький сейм опанували польські великі власники і, природньо, що інтереси українського народу в галицькому сеймі не можуть бути забезпечені. Навпаки, інтереси українців у галицькому сеймі безперервно ставляться в невигідне становище [2, с. 45]. Виходячи з цього зрозумілим є висновок представника від польського населення Австро-Угорщини M. Зублікевича, який під час виступу (щодо ст. 19 Основного державного закону про загальні права громадян 1867 р.– авт.) доводив, що принцип рівноправності народів повинно закріплювати та забезпечувати крайове, а не державне законодавство. Саме у відповідності до крайових законів, на його думку, повинні видаватися приписи, що торкаються мови навчання, урядування та судочинства [1, с. 55]. 

За законом від 22 червня 1867 р. відкриття середньої школи в Галичині залежало від рішення Галицького сейму. У 1910 р. в краю існувало 67 державних гімназій , але до 1887 р. існувала лише одна Українська гімназія у Львові. Пізніше на території Східної Галичини було відкрито ще чотири українські гімназії. Таким чином, до Першої світової війни у Галичині існувало всього п’ять гімназій з українською мовою навчання. Один з українських депутатів вказував: «Десять років боротьби в середньому коштує нам однієї середньої школи на нашій землі під крилами австрійської конституції» [3, с. 131]. Це є яскравим прикладом реалізації у Галичині принципу рівності народів, задекларованого в ст. 19 Основного державного закону про загальні права громадян 1867 р. У діяльності польських політиків відзначається реалізація наступальної стратегії спрямованої, на протидію реформуванню виборчого законодавства під час каденцій Галицького сейму у 1889-1895 рр. та 1901-1907 рр. Варто погодитись з думкою І. С. Монолатія який стверджує, що у питанні реформування виборчої системи етнополітична діяльність поляків була доказом їх непоступливості [4, с. 21].

У 1908 р., в Галицькому сеймі була створена комісія для розгляду різних пропозицій щодо реформи виборчого права. Прийнятий 14 лютого 1914 р. проект нового виборчого закону ввів «загальне» і пряме виборче право при таємному голосуванні, але нерівне — з поділом на шість курій (великої власності, цензова міська, загальна міська, торгових і промислових палат, промислових об'єднань, сільських громад і містечок) [2, с. 44]. У зв’язку з початком Першої світової війни вибори по цьому закону не проводились.

Можна констатувати що польська національна спільнота в Галичині в значній мірі змогла скористайсь із задекларованої в ст. 19 Основного державного закону про загальні права громадян 1867 р.  норми про рівноправність націй, зокрема і через своє численне представництво в органах влади. Куріальна система виборів задовольняла польську національну спільноту, через те що її соціальна структура була більше пристосована до такої виборчої системи. Водночас така виборча система, аж ніяк, не сприяла українцям в реалізації їхніх національних прав. 

Австрійська система управління була добре продумана, розрахована на підпорядкування австрійцям усіх інших націй. Стосовно останніх національна ідея відстоювалась у них хіба що через аристократичні, промислово-фінансові та клерикальні верстви [6, 74].

Підсумовуючи, варто зазначити що інститут виборів та норми Основного державного закону про загальні права громадян 1867 р. що проголошували: рівноправність націй (ст. 19), право на асоціації (ст. 12), та свободу вираження поглядів, в т.ч. свобода друку (ст. 13 ) заклали значну правову та мотиваційну основу для подальшого формування у Галичині українських громадсько-політичних інституцій, зокрема таких як, національні україномовні видання та українські політичні партії. Вони сприяли піднесенню національної та політичної свідомості українців Галичини. Згодом це мало наслідком виникнення тези про Галичину як «Український П’ємонт».


Література:

1. Гриб Н. Правове регулювання основних прав громадян за австрійською конституцією 1867 р. // Вісник Львівського університету. Серія юрид. 2011. Вип. 54. С. 52–60.

2. Кульчицький В.С. Апарат управління Галичиною в складі Австро-Угорщини /В.С. Кульчицький І.Й. Бойко та ін. . – Львів: Тріада плюс, 2002.– 88 с.

3. Мікула О. Антинародна сутність Галицького крайового сейму // Право України. – 2003. – № 1. – С. 130–132

4. Монолатій І. С. Інституціоналізація та діяльність етнічних політичних акторів в Австро-Угорщині (на прикладі Галичини і Буковини) [Текст] : автореферат дис. ... д-ра політ. наук : 23.00.02 / І. С. Монолатій ; Чернів. нац. ун-т ім. Ю. Федьковича. – Чернівці, 2011. – 40 с.

5. Сухий О. Галичина між Сходом і Заходом. Нариси історії ХІХ - початку ХХ ст. /        О. Сухий – Львів, 1999.– 206 с

6. Тищик Б.Й. Історія держави і права Австрії та Австро-Угорщини (Х ст. – 1918 р.): Навч. посібн./ Б.Й. Тищик – Львів, 2003.– 80 с.

7. Хрестоматія з історії держави і права України: У 2-х т.: Навч. посіб. Для студ. юрид.спец. вищ. закл. освіти / За ред. В.Д. Гончаренка. – вид. 2-ге, переробл. і доп. Т. 1: З найдавніших часів до початку ХХ ст. / Уклад. В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин, О.Д. Святоцький. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2000. – 471 с.

8. Цьольнер Еріх. Історія Австрії /Пер. з нім. Роман Дубасевич, Христина Назаркевич, Анатолій Онишко, Наталя Іваничук. — Львів: Літопис, 2001. – 712 с.


Додати коментар


Захисний код
Оновити