Головне меню

Авторизація

Хто на сайті

Нікого

Входження Українського Подунав’я до складу УРСР: радянизація без українізації

Увага! Відкрито в новому вікні. PDFДрукe-mail

Макарчук В.С., д.ю.н., професор

Шибко (Бурова) Є.Д., аспірант ЛьвДУВС


Входження Українського Подунав’я до складу УРСР: радянизація без українізації


Протягом 1939 – 1945 рр. до складу Української РСР увійшли значні етнічні території, населені переважно українським населенням: Західна Україна (Рівненська, Волинська, Тернопільська, Львівська, Дрогобицька, Станіславська області), Північна Буковина (Чернівецька область), Українське Подунав’я (Аккерманська, з грудня 1940 р. – Ізмаїльська область), Карпатська Україна (Закарпатська область). Зміна державно-правової моделі розвитку, суттєві зрушення в соціальній структурі населення, націоналізація промисловості, землі, житлового фонду, колективізація сільського господарства – ось лише неповний перелік тих перемін, що відбулися в історично стислі терміни, близько одного десятиліття, навіть з врахуванням чотирьох воєнних років. У більшості випадків прискорена радянизація новоприєднаних регіонів супроводжувалася їхньої – більшою чи меншою мірою формальною – українізацією. Надана українцям можливість «жити на своїй землі і розмовляти рідною мовою» оголошувалася величезним досягненням Радянської влади, «торжеством історичної справедливості», свого роду подарунком Комуністичної партії українцям. Інша річ, що в усіх «визволених» українських областях практично відразу розпочалися й процеси посиленої русифікації, тим не менше «ленінська національна політика» й далі слугувала одним з вагоміших аргументів на користь радянської моделі держави і права та перебування українців в складі Союзної Радянс ької держави.

Проте у цьому «параді українізацій» був й один яскравий виняток – Українське Подунав’я. Тут радянизація відразу пішла по шляху русифікації, більше того – до регіону, починаючи уже з осені 1940 р. переселяли вихідців з західних областей, а згодом – і з Закерзоння. Опинившись в незвичних для себе умовах степу, в інтернаціональному середовищі, ці етнічні українці уже в другому-третьому поколінні переселенців у своїй масі втратили національну свідомість, поповнивши стрункі ряди «новой исторической общности людей – советского народа».

Наша історична розвідка присвячена першому десятиріччю радянизації Українського Подунав’я (1940–1950 рр.). Регіон загалом не викликав особливої уваги українських науковців, на що були свої об’єктивні та суб’єктивні причини. З вагоміших праць, присвячених радянизації регіону, можемо назвати лише посібник О.М. Лебеденка та Тичини [1], а також відому «Історію міст і сіл Української РСР» [2]. Проте і в них русифікація залишається ніби на другому плані.

Для себе спробуємо дати відповіді на кілька питань.

Якими мають бути правові оцінки здійснюваної одночасної з радянизацією  русифікації регіону?

Вивчення архівного матеріалу показує, що основна маса документації радянського періоду складена російською мовою (крім румунських архівів часів повторної окупації), українська використовувалася вкрай рідко. Прикладом рідкісного застосування мови формально титульної в УРСР нації може служити Ухвала Ізмаїльського обласного суду в справі В.Г. Івченка [3, а. 99–100 зв], та й та укладена т. зв. суржиком.

Не зважаючи на те, що стандартні бланки документів (приміром, титульних листів порушуваних кримінальних справ, вироків обласного суду тощо) надруковані українською мовою, їх текстове заповнення практично повсюдно російськомовне. Такого роду прикладом може слугувати вирок у справі якогось І. Пеєва, винесений Ізмаїльським обласним судом [4, а. 206–207 зв]. Це ж зауваження стосується кримінальної справи Кобзарєва [5] та багатьох аналогічних справ.

На нашу думку, використання російської (а не української) мови в діловодстві області та районів формально суверенної республіки мало принаймні три пояснення.

По-перше, партійний, радянський та управлінсько-господарський апарат області формувався переважно з інтернаціональних кадрів, якими з новоствореною областю «поділилися» східні регіони радянської союзної держави. Подібною була й ситуація в інших республіках та областях, що увійшли до складу Союзу РСР в 1939–1945 рр. Місцеве населення, яке тривалий час «перебувало під впливом буржуазної ідеології», не користувалося політичною довірою радянських властей, окрім, можливо, незначного «пролетарського» прошарку, обтяженого невисоким рівнем загальної освіти.

По-друге, інтернаціональним був й сам характер населення регіону: українці, молдавани, болгари, румуни, німці тощо. Тут не було тотального домінування якоїсь однієї національності, як, приміром, в республіках Прибалтики чи західних українських областях. Відтак й уживання мови однієї національної групи не бачилося конче необхідним.

По-третє, мусимо визнати, що формально «інтернаціональна» політика комуністичної держави насправді тяжіла до напівпримусової русифікації. Цьому сприяли як об’єктивні, так й суб’єктивні фактори. Мова міжнаціонального спілкування (таким евфемізмом радянська пропаганда нагородила російську мову) бачилася знаряддям поширення марксистсько-ленінської ідеології (і Ленін, і Сталін, та й інші радянські вожді мислили і писали свої праці російською), отримання вузькопрофесійних знань (підручники для вищої школи, особливо з технічних спеціальностей), доступу до культурних цінностей (кінематограф. радянська естрада тощо), підвищення боєздатності армії (хоча в роки Вітчизняної війни існували й чисто національні частини і з’єднання) і т.п.

Однак, існував й зворотній зв'язок. Потрапивши у російськомовне середовище (навчальний заклад, армійську казарму чи владні коридори), етнічний українець переходив на російську мову спілкування – спочатку на службі, а згодом і вдома. Як приклад такої добровільно-примусової русифікації візьмемо радянського маршала Семена Тимошенка, українця за національністю, уродженця села Фурманівка Аккерманського повіту, де в 1940 р. продовжував проживати його рідний брат Юхим з чисельною ріднею.

Відтак мусимо відзначити – і це повністю підтверджується архівними документами – ту обставину, що «радянізація» регіону в державно-політичних кордонах Української Радянської Соціалістичної Республіки не супроводжувалася його одночасною «українізацією» (як це було роком раніше в Західній Україні, де Кремль успішно розігрував українську карту проти поляків). Навпаки, після двох десятиріч румунізації регіону розпочалася його прискорена русифікація.

Чи була альтернатива – в розумінні українізації Українського Подунав’я, подібно до того, як формальній українізації в 1940-х рр. були піддані інші «возз’єднані» території?

Дійсно, на момент приходу радянських військ (кін. червня – початок липня 1940 р.) населення регіону було мультинаціональним, українці складали тут лише релятивну більшість, поступаючись суммарно молдаванам, німцям, євреям, гагаузам, росіянам та ін. етнічним групам, разом узятим. Відтак українська була мовою релятивної більшості, але ажніяк не основної маси населення. То ж ставка на російську як мову міжнаціонального спілкування бачилася виправданою з огляду на перебування регіону не лише в складі Української РСР, але й Союзної Держави – Союзу РСР (ширші можливості тощо).

Проте демографічна ситуація в регіоні почала динамічно змінюватися буквально з перших днів після приходу Червоної Армії

Разом з румунськими військами Бессарабію та Північну Буковину до 3 липня 1940 р. покинули близько 200 тисяч осіб. Далі, 20 липня 1940 р., радянський уряд погодився на евакуацію румунських чиновників, військовослужбовців та цивільного населення, яке мало бажання виїхати до Румунії, куди «навздогін» репатріювалося ще 13 750 осіб.

5 вересня 1940 р. було укладено радянсько-німецьку угоду про евакуацію з Бессарабії та Північної Буковини етнічних німців, переважно колоністів. Репатріація тривала з 23 вересня по 13 листопада 1940 р. і дала ще 133 138 осіб, які покинули землі, що відійшли від Румунії до Радянського Союзу. Радянське бажання назавжди позбутися етнічних німців на новоприєднаних територіях Бессарабії та Північної Буковини було настільки сильним, що 7 серпня 1940 р. Москва дала згоду на репатріацію навіть тих колишніх румунських громадян німецької національності, які на цей час перебували в місцях позбавлення волі [6, с. 391, з посиланням на: Российский ГАСПИ, Ф. 17, оп.162, д. 28, л. 111].

Зрозуміло, що певний відсоток усіх цих людей заселяв українське Подунав’я і був вимушений покинути його.

Кількість репресованих в Акерманській (Ізмаїльській області) у 1940 – 1941 рр. дослідники оцінюють у 89,5 тис, вказуючи, що значна частина цих людей підлягала депортації на Урал, в Казахстан та Сибір.

Багато бессарабців «виїхало (треба думати, відносно добровільно. – Є.Ш.) на роботу на підприємства «Уралвугілля», «Уралруда», на шахти Підмосковного і Донецького басейнів. Лише з Аккермана та Ізмаїла на ці підприємства було направлено 2,6 тис. чол. [1, с. 158]. Тобто – за неповний рік регіон втратив щонайменше п’яту частину населення.

Натомість в Подунав’я «підтягнули» тисячі колгоспників та одноосібників з України, у своїй масі україномовних. Українцями за національністю були, принаймні частково, й прибулі з Східних областей управлінці та спеціалісти. На початку 1941 р. українці становили 37% населення регіону, росіяни – 24 %, болгари – 21 %, молдавани – 13 %, решта – представники інших національностей.

Після 9 вересня 1944 р. (дата підписання Угоди між Урядом Української РСР та Польким Комітетом Національного визволення) з Українського Подунав’я потягнулися й тисячі польських колоністів.

Обезлюднення, викликане евакуацією румунського, німецького, а згодом – і польського населення було настільки відчутним, що вже восени 1940 року сюди привезли переселенців з українських областей: 122 родини з Вінницької, 83 – з Сумської та Волинської областей. «Вони, – вказує радянське джерело, – мали значний досвід колективного господарювання. Восени 1940 р. з їх допомогою місцеве населення заснувало артіль ім. Комінтерну. Вона об’єднувала 179 господарств і мала 1173 га землі, 113 робочих коней, 259 голів ВРХ, 236 свиней, 355 овець тощо. Розпочався новий етап в історії Арциза – етап соціалістичних перетворень. Набули сили ленінські декрети про націоналізацію землі. Селяни одержали по 10 га на сім’ю» [2, с. 187].

Усього ж до Аккерманської області в 1940 – 1941 рр. було переселено 6 тис. господарств колгоспників зі схдних областей УРСР та 3700 господарств із західних областей. Цікаво, що колгоспники зі Сходу отримали загалом 64.451 га землі (понад 10 га на господарство. – Авт.), а одноосібники-«западенці» – 18.500 га (тобто лише по 5 га на родину. – Авт.) [7, з посиланням на ДАОО, Ф. 4980, оп. 1., спр.3, а. 60 – 62].

В руках радянської влади у Південній Бессарабії, опинилося потужне джерело політичного підкупу місцевого населення та переселенців – доглянуті землі й садиби колоністів. Усього евакуйовані колоністи залишили 245.738 га землі, 11 436 житлових будівель, 4 184 одиниці кінського поголів’я, 8164 голів ВРХ, 43 285 овець [Там само, с. 76]. Відтак плодюча земля роздавалася колгоспникам-переселенцям в розрахунку 10 га на родину. Для центральних областей РРФСР чи УРСР це була цілком «куркульська» норма, власників таких господарств, починаючи з 1928 р. поголовно виселили до Сибіру.

Активна переселенська політика, здійснювана в 1940 р. та у післявоєнний час за рахунок покинутих німецьких колоній з українських областей, суттєво змінювала демографічну ситуацію – принаймні, у місцях колишнього компактного проживання колоністів. На землі німецьких колоністів вже до 22 червня 1941 р. були переселені 46 колгоспів з Сумської, Чернігівської, Одеської, Вінницької, Кам’янець-Подільської областей Зі східних районів України для роботи в МТС прибули 150 бригадирів тракторних бригад, 100 трактористів [1, с. 156]. Треба думати, це були переважно сімейні люди з дружинами та дітьми.

Але ця демографічна українізація на практиці супроводжувалася русифікацію. Поза сумнівом, головна роль у такій штучній підміні належала Комуністичній партії та Уряду Союзу РСР. У січні 1941 р. в Аккерманській області працювали 203 школи з російською мовою навчання (68 %), 68 шкіл з українською (23 %), 25 шкіл з молдавською (9 %), ще 1 школа – змішана, з російсько-молдавською мовами навчання [1, с. 160].

Після 1945 р. до німецької «спадщини» додалася ще й «польська» – колоністи-поляки теж залишали майно, яке передавалося українським репатріантам з т.зв. Закерзоння. Цим Радянська влада убивала відразу кількох зайців: 1) поміщуючи «закерзонців» у незвичну безлісу місцевість, відриваючи переселенців від рідних місць проживання, знищувала саму можливість їх включення в український національно-визвольний рух (ОУН – УПА); 2) ефективно освоювала існуючі господарські ресурси, не допускала скорочення сільськогосподарського виробництва; 3) змінювала демографічну ситуацію на користь слов’янського сегменту населення; 4) готувала передумови для швидкої денаціоналізації та русифікації уже наступних 1–2 поколінь українських переселенців.

8 березня 1946 р. вийшла постанова РНК УРСР та ЦК КП(б)У, що розглядала питання розпорядження нерухомістю, залишеною особами польської національності, які виявили бажання перебратися до Польщі. Через місяць, 8 квітня, Ізмаїльський облвиконком спільно з обкомом партії видали спеціальну постанову, що конкретизувала порядок розпорядження нерухомим майном, залишеним польськими переселенцями в області [8].

Ставилися вимоги налагодження обліку і належної охорони будівель і садиб, а також негайного виселення самовільних поселенців та відшкодування збитків, завданих несанкціонованим розбиранням будівель на будматеріали: «2. Встановити, що заселення звільнених садиб і будівель має здійснюватися за клопотанням райвиконкомів і рішенням облвиконкому. Передача будівель на хуторах, звільнених евакуйованими громадянами і покинутих, – на знос організаціям, колгоспним переселенцям, сім’ям загиблих на фронтах, інвалідам Вітчизняної війни, демобілізованим з Червоної Армії, постраждалим від німецько-фашистських (військ) і націоналістичних банд, як будівельний матеріал для спорудження нових житлових будівель, також має здійснюватися за клопотанням райвиконкомів і рішенням облвиконкому [8., а 158].

У якій формі відбувалася ця русифікація – добровільній, добровільно-примусовій чи суто прммусовій?

Думається відповіддю на це питання може послужити рішення бюро Аккерманського обкому КП(б)У від 3 жовтня 1940 р. стосовно відкриття радянських районних газет [9]. Згідно цього рішення, передбачалися такі «районки»: Старо-Козачинський район – «Заря коммунизма», Татарбунарський – «По сталинскому пути», Тарутинський – «Красное знамя», Кілійський – «Знамя коммунизма», Саратський – «Новая жизнь», Арцизький – «За большевистские темпы», Ізмаїльський – «Придунайская правда», Тузлівський – «Ленинская правда», Ренійський – «Сталинский путь», Болградський – «Ленинский путь», Лиманський – «Красный лиман», Волонтирівський – «Советская правда», Ново-Іванівський – «Заря». При цьому щоразу окремо зазначалося, що кожна з них – «на русском языке». Не знайшлося жодного району Аккерманської області, де б «радянизатори» потурбувалися про потреби україномовного населення.

Звичайно, можна знайти виправдання, що видання офіціозу в умовах радянського режиму було завданням невідкладним. Крім того, труднощі перекладу могли обернутися великими неприємностями для перекладачів. Тим не менше, київські чи, приміром, львівські радянські чиновники цілком знаходили вихід з такого роду труднощів.

Висновки: В Українському Подунав’ї, де етнічні українці складали лише релятивну більшість населення (менше 40 %), умови для прискореної русифікації були загалом набагато сприятливішими, ніж в інших західних областях УРСР, де частка українського сегменту доходила до 80 % населення. Проте демографічна ситуація внаслідок депортацій румунського, німецького та польського населення, а також прибуття в регіон переселенців з Центральних та Західних областей динамічно змінювалася на користь українців. За дійсно виваженої національної політики цей фактор мав би враховуватися радянськими властями та служити обгрунтуванням українізації Аккерманської (Ізмаїльської) області. Натомість практично відразу почалася інтенсивна русифікація.


Використані джерела

1. Лебеденко О.М., Тичина А.К. Українське Подунав’я: минуле та сучасне. – Одеса: Астропринт, 2002. – 208 с.

2. Історія міст і сіл Української РСР. Одеська область. – К.: АН УРСР, 1969. – 909 с.

3. Державний архів Одеської області (ДАОО), Ф. Р-455, оп. 1, ед. хр. 107. Измаильский областной суд // Справа № 5 по обвинуваченню Пеєва Івана Івановича. Розпочато 21/V 1946 p. Закінчено 19/ІІ 1953 р.

4. ДАОО, Ф. Р-455, оп. 1. Архівний номер 176 // Справа № 55 по обвинуваченню Ивченко (так в справі. – Є. Ш.) В.Г. по ст. 56–24 УК УСССР. Розпочато 3 августа 1946 р. Закінчено 11 марта 1947 р. На 98 аркушах.

5. ДАОО, Ф. Р-455, оп. 1, ед. хр. 71. Измаильский областной суд // Справа № 9 по обвинуваченню Кобзарева и др. по ст. 16–139 и 97 УК УССР. Справу розпочато 21/Х – 44 г. Закінчено 19/IV – 45 г.

6. Відповідь Наркомату закордонних справ СРСР на застереження німецької урядової делегації щодо евакуації осіб німецької національності з території Бессарабії і Північної Буковини, затверджена Політбюро ЦК ВКП (б). 7 серпня 1940 р. // Баран В. К., Токарський В.В. Україна: західні землі: 1939–1941 рр. – Львів.: Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. – 448 с., с. 391 (з посил. на: Российский ГАСПИ, Ф. 17, оп.162, д. 28, л. 111).

7. Постановление Аккерманского облисполкома и бюро обкома КП(б)У об использовании земли, имущества и скота, оставленного эвакуируемым немецким населением. 3 декабря 1940 г. // Советский Придунайский край (1940–1945): документы и материалы / сост.: А.Д. Бачинский, А.П. Белобородова, И.В. Гречуха и др.]. – Одесса: Маяк, 1968. – 408 с., сс. 72–75, з посиланням на: ДАОО, Ф. 4980, оп. 1, спр.3, а. 60–62.

8. ДАОО, Ф. Р-470, оп. 1, спр. 76, а. 157–158 // Постановление Измаильского облисполкома и бюро обкома КП(б)У от 8 апреля 1946 г. «О сохранении оставленных эвакуированными польскими гражданами бросовых домов усадеб и хозяйственных построек в районах области».

9. Из протокола заседания бюро Аккерманского обкома КП(б)У об организации районных газет. 3 октября 1940 г. // Советский Придунайский край (1940–1945): документы и материалы /  сост.: А.Д. Бачинский, А.П. Белобородова, И.В. Гречуха и др.]. – Одесса: Маяк, 1968. – 408 с., С. 51–54, з посиланням на: ДАОО, Ф. 4980, оп. 1, спр. 2, аа. 63–66.


Додати коментар


Захисний код
Оновити