Головне меню

Авторизація

Хто на сайті

Нікого

Проблеми національної незалежності України в теоретичній і політичній діяльності В.І. Леніна (1913–1917 РР.)

Увага! Відкрито в новому вікні. PDFДрукe-mail


 В.І. Ряшко,

кандидат історичних наук, доцент, 

професор кафедри філософії і політології

Львівського державного університету

внутрішніх справ


ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ 

В ТЕОРЕТИЧНІЙ І ПОЛІТИЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ В.І. ЛЕНІНА (1913–1917 РР.)


В історії українського народу проблема національного визволення була надзвичайно актуальною.

Як слушно зазначає О.Гринів: «Українці належать до тих небагатьох великих народів світу, котрі впродовж цілих віків були вимушені захищати власну історію і доводити свою окремість як самостійної національної спільноти» [1, c. 25].

Історична доля українського народу – це постійна боротьба з багато чисельними ворогами за право вільно жити на своїй землі.

Велика частина території України так звана Малоросія по суті знаходилась на положенні колонії в Російській імперії, яку В.І. Ленін справедливо називав «тюрмою народів».

У цьому аспекті важливо вказати, що Ленін в своїй боротьбі з царським самодержавством національній проблемі приділяв значну увагу. Як гнучкий політик і аналітик він прекрасно розумів, що тільки виступаючи за право вільного вибору поневолених народів імперії, можна було досягти успіху і реалізувати свої політичні цілі. В центрі уваги вождя російських соціал-демократів була Україна і це було не випадково, оскільки проблема вирішення національного визволення сприяла реалізації ідей Леніна і партії більшовиків щодо повалення царату.

Цій темі він присвячує ряд статей в яких гнівно засуджує царське самодержавство за його політику щодо українців. «Візьміть Росію, – писав Ленін, – і відношення великоросів 

до українців. Зрозуміло, всякий демократ, не говорячи вже про марксистів, буде 

рішуче боротися проти нечуваного приниження українців і вимагати повної рівноправності їх» [2, c. 127].

У статті « Україна» Ленін виступає за право України на вирішення національної проблеми. «Ні один демократ, – підкреслює він, – не може заперечувати права України на вільне відокремлення від Росії» [3, с. 342].

Він з притаманною йому завзятістю спрямовує свій гнів на «проклятий царизм», який «все робив для «взаємовідчуження» двох народів, що дуже «близькі за мовою», і по місцю проживання, і по характеру, і по історії». «Проклятий царизм», – заявляє Ленін, – «перетворював великоросів в катів українського народу, всіляко вигодовував в ньому ненависть до тих хто забороняв навіть українським дітям розмовляти і вчитися на рідній мові» [3, с. 342].

Уважно і об’єктивно аналізуючи ідеї Леніна щодо національної проблеми України, слід виділити в цій проблемі два аспекти. Ленін рішуче виступає за право націй на самовираження. «Ні один демократ, – заявляє він, – кажучи вже про соціалістів не відважиться заперечувати повної законності українських вимог» [3, с. 342].

І далі Ленін говорить про те, що у боротьбі з буржуазією як російською так і українською ми «стоїмо зараз за право відділення українців, не нав’язуючи їм своєї дружби, а завойовуючи її відношенням як до рівного, як до союзника і брата у боротьбі за соціалізм» [3, с. 342].

Таким чином, у вирішенні української національної проблеми Ленін виступає за право українців на відділення від Росії та створення свої національної держави.

Але у вирішенні цієї проблеми він бачить єдиний і правильний шлях – це 

створення єдиного союзу «в межах однієї держави українського і великого російського пролетаріату» [2 c. 127].

Слід вказати і на те, що в національному житті Ленін чітко і послідовно дотримувався принципу «пролетарського інтернаціоналізму» і боротьби з так званим «буржуазним націоналізмом», а в майбутньому злиття, асиміляції великоросійського і українського пролетаріату, вважаючи що цей процес є «безумовно прогресивним» [2, с. 128].

Нищівній критиці піддає Ленін так званих «буржуазних націоналістів» серед яких Лев Юркевич, Донцов та інші за те, що «національну» справу вони вважають головною, а вже потім пролетарську. «В надзвичайно багатому націоналістичними перлами міркуваннями, – пише він, – Юркевич висуває на перше місце національну ідею». Леніна дратує те, що Юркевич, який вважає себе марксистом, заявляє про те що, тільки «меншість українських робітників – національносвідомі, але більшість перебуває ще під впливом російської культури» [2, с. 129]. Це не що інше робить висновок Ленін як буржуазний націоналізм. А сам Лев Юркевич поступає як справжній буржуа, – заявляє Ленін, – і при тому короткозорий, вузький, тупий буржуа, тобто як міщанин, коли він інтереси спілкування, асиміляції пролетаріату двох націй відкидає геть заради моментального успіху української національної справи [2, с. 129].

Цікаво відмітити і той факт, що в боротьбі зі своїми політичними опонентами Володимир Ілліч інколи в грубій формі застосовує не зовсім тактовні висловлювання на адресу тих, хто з ним не погоджується і тим самим принижуючи честь і гідність свого противника.

Захоплюючись ідеєю соціалістичної революції і повалення царизму вождь російських більшовиків постійно наполягає на тому, що «буржуазний націоналізм і пролетарський інтернаціоналізм… виражають дві політики (більше того два світогляди) в національному питанні» [2, с. 120]. Він заявляє про те, що РСДРП (російська робітнича соціал-демократична партія) включила в свою программу-тезу про право нації на самовизначення, вважаючи її основою своєї національної політики.

Що означає самовизначення нації? На це питання Ленін дає відповідь у статті «Про право націй на самовизначення, – він пише, – якщо ми хочемо зрозуміти значення самовизначення націй, не граючись в юридичні дефініції, не будуючи (складаючи) абстрактних визначень, а розглядаючи історико-економічні умови національних рухів, то невідворотно прийдемо до висновку: «під самовизначенням націй розуміємо державне відділення їх від уже національних колективів, і створення самостійної національної держави» [4, с. 259].

У своїй програмі він висуває тезу про братерський союз усіх народів і утворення спільної держави за добровільною згодою кожного окремого народу, а ні в якому разі не через насильництво.

В червні 1917 р. вождь російських соціал-демократів різко критикує своїх політичних противників (кадетів, есерів та меншовиків), а також Тимчасовий уряд за те, що він не виконав свого елементарного демократичного обов’язку, не оголосив, що вони за автономію і за повну свободу відділення України. «Ні один демократ, – наголошує Ленін, – не кажучи вже про соціаліста, не зважиться заперечувати повної законності українських вимог. Ні один демократ не може також заперечувати права України на вільне відділення від Росії» [3, с. 341].

Далі Ленін з пафосом заявляє «Великоросійський марксист скотиться в болото націоналізму не тільки буржуазного, але і чорносотенного, якщо він забуде хоч на хвилину повноту рівноправності українців або їх права на створення самостійної держави» [2, с. 130]. 

Таким чином, Ленін з одного боку виступає як прихильник прав і свобод українців та незалежності України у вирішенні національного питання, а з іншого на практиці за створення «вільного» союзу з Російською Федерацією. Після Жовтневої революції Ленін проводить активну політику за збереження Росії як багатонаціональної держави, і включення України в СРСР.

Цей політико-правовий союз не вирішив повністю проблеми національної незалежності України. Яскравим свідченням того є таємний лист Сталіна до Леніна.

22 вересня 1922 року він пише: «За 4 роки громадянської війни, коли ми в результаті інтервенції змушені були демонструвати лібералізм Москви в національному питанні, ми встигли виховати в середовищі комуністів, всупереч їх бажанням, справжніх послідовних соціал-націоналістів, які вимагають дійсної незалежності і розуміють втручання ЦК РКП(б) як обман, лицемірство зі сторони Москви. Молоде покоління комуністів України на окраїнах в незалежність відмовляється розуміти як гру, уперто твердить і гне свою лінію за незалежність, а також уперто вимагає введення в життя і додержання Конституції незалежних республік»

Зміст цього листа яскраве свідчення того, яку політичну гру вело вище державне керівництво СРСР щодо національного питання.

Слід вказати й на те, що важливим показником національної незалежності держави є стан і розвиток національної мови титульної нації. Як не парадоксально, але до цього часу в незалежній Україні існує проблема вільного розвитку і широкого застосування української мови. В роки сталінського тоталітаризму, а потім брежнєвсько-сусловського застою українській мові знову довелося терпіти знущання, приниження, заборони. І не лише з боку керівних представників адміністративно-командної системи, а й в особі вчених, які створили свої «теорійки» про класовість мов, про злиття націй, про прискорення процесу асиміляції тощо. Це, як відомо, призвело до різкого звуження сфер вживання української мови, значне скорочення кількості українських шкіл, порушення мовного статусу українських театрів, зменшення випуску кінофільмів українською мовою [5, c. 206].

Важливо підкреслити, що офіційна радянська пропаганда називала справжніми інтернаціоналістами лише тих, хто нехтував своєю мовою, культурою, віддаючи перевагу так званому «мовному суржику». Той, хто відстоював їх розвиток одержував ярлик націоналіста. Як справедливо зазначає С. Жижко: «В силу тривалої бездержавної історії, та національного виживання в умовах колонізації ми значною мірою втратили національну ідентичність та будь-яку окрему політичну культуру. В умовах тиску НКВД – КДБ і компартійних органів відходили від власної мови, культури, історії [6, с. 13]. 

На превеликий жаль українська мова хоча офіційно і в правовому аспекті набула статусу державної до цього часу в незалежній демократичній державі не посіла притаманне їй своє законне місце. Володіння державною мовою – це не тільки показник професійної та загальної культури але й свідчення незалежності українського народу, його національної культури та історії.

В умовах розбудови молодої незалежної демократичної України, об’єктивний аналіз її історії боротьба за національну і політичну незалежність є важливим чинником формування сучасної науково обґрунтованої політики в сфері міжнаціональних відносин, виховання національної гідності і поваги до своєї історії, культури і мови, а також поваги до національної незалежності інших народів.


Література


1. Гринів О. Українська націологія: XIX – початок XX століття. Історичні нариси / О. Гринів. – Львів: Світ, 2005. – 288 с.

2. Ленин В.И. Критические заметки по национальному вопросу / В.И. Ленин // Полн. собр. соч. – М.: Изд-во полит. лит-ры, 1973. – Т. 24. – С. 115–150.

3. Ленин В.И. Украина / В.И. Ленин // Полн. собр. соч. – М.: Гос. изд-во полит. лит-ры, 1962. – Т. 32. – С. 341–342.

4. Ленин В.И. О праве наций на самоопределение / В.И. Ленин // Полн. собр. соч. – М.: Гос. изд-во полит. лит-ры, 1961. – Т. 25. – С. 257–320.

5. Національні відносини на Україні: запитання і відповіді / наук. ред. М.О. Шульга. – К.: Україна, 1991. – 238 с.

6. Жижко С. Нація як спільнота / Сергій Жижко. – К.: Дніпро, 2008. – 808 с.



Додати коментар


Захисний код
Оновити