Головне меню

Авторизація

Хто на сайті

Нікого

Відстоювання прав української мови в Російській імперії

Увага! Відкрито в новому вікні. PDFДрукe-mail

Терлюк І.Я.,

доцент Навчально-наукового інституту права і психології

НУ «Львівська політехніка»,

кандидат історичних наук, доцент


Відстоювання прав української мови в Російській імперії


З другої половини ХІХ ст. українці в межах власної етнічної території розселення, що перебувала в складі двох найбільших з тогочасних європейських імперій   Російської та Австрійської – мали неоднакові умови для свого суспільно-політичного та культурного розвитку. Користуючись перевагами конституційно-парламентського устрою, наддністрянські українці, мали законодавчі гарантії прав української мови (хоча чимало правових норм було записано у вигляді декларацій і не підкріплялися механізмом введення в дію). У цей же період наддніпрянські українці проживали в умовах Російської абсолютної монархії, яка до того ж, сповідувала доктрину триєдиної російської («русской») нації, з якої логічно випливало невизнання окремої української національності [4, с 480], відтак – й невизнання української мови. Саме ця настанова, що реалізовувалася через дискримінаційні (Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський указ 1876 р.) та асиміляційні заходи уряду, й породжувала виникнення «українського питання» в Російській імперії.

Особливу увагу проблемі розвитку української мови приділяли українські інтелектуали, представники національного руху другої половини ХІХ ст. Кирило-мефодієвці, згодом громадівці, особливо «молодогромадівський» рух та, зокрема політичний емігрант М. Драгоманов, якого офіційна сфера вважала надто «одіозним», від якого «попахивало душком малорусского сепаратизма», розглядали українську мову як запоруку збереження традиційної етнічної культури, і як ресурс для «конструювання» модерної нації, і, нарешті, як засіб політичної комунікації «національно свідомих українців» та народних мас.

Насамперед як засіб збереження традиційної етнічної культури розглядали мову представники громадівського світогляду, що об'єдналися навколо журналу «Киевская старина» (1882-1906), який по праву називають першим національним науково-історичним місячником, хоча він і виходив російською мовою, і лише у 1907 році був перетворений на українськомовну «Україну» [5, с. 6-7]. Ініціаторам і співробітникам «Киевской старины»   В. Антоновичу, М. Костомарову, М. Стороженку, П. Житецькому, І. Житецькому, Д. Багалію, М. Петрову та ін. – довелося доводити право українського народу на вільний національно-культурний розвиток у дуже складних умовах русифікаційного тиску царського уряду. Цензура в усьому вбачала прояви українського сепаратизму: заборонено було вживати такі слова як «Україна», «січ», «козак», «москаль» (у значенні солдат). Також під заборону підпало вживання в українських текстах літери «і». Відтак, колегія «Киевской старины» упродовж усього часу існування журналу домагалася відміни цієї «зайвої» цензури, але кожного разу наражалася на протидію контролюючого відомства.

Незважаючи на шалений тиск з боку офіційної влади, «Киевская старина» усіляко намагалася піднести престиж української мови. З цією метою у 1895 році за редакцією В. Науменка та Є. Тимченка вийшов «Малорусский словар». Керуючий міністерством внутрішніх справ дозволив розіслати словник як безплатний додаток до журналу за 1886 рік. Результатом активних дій В. Науменка стало отримання у 1897 році дозволу на публікацію в місячнику художніх творів рідною мовою та заснування української друкарні; а ще через два роки був відкритий ще один національний осередок   книгарня «Киевской старины» [1, с.177-179]. Заслугою часопису в тому, що залишаючись упродовж чверть століття єдиним друкованим органом національної думки у підросійській Україні, «виступала від імені української інтелігенції, і водночас її гурток був свого роду науковою українською корпорацією, науковою установою, єдиною в своєму роді» [5, с.153].

Довгоочікувані здобутки  -  свободу друку й свободу громадських об'єднань, організаційне оформлення та активізацію українських політичних партій - приніс українській (за самоідентифікацію) інтелігенції період першої російської революції 1905-1907 pp. З"явилася надія на реалізацію т.зв. «українського проекту». За цих умов українська інтелігенція розглядала культурну роботу як боротьбу за звільнення українського слова від адміністративно-поліцейських утисків і створення сприятливих умов подальшого розвитку. Відтак, закономірним є той факт, що питання відстоювання прав української мови в контексті етно- та культурнозбереження української спільноти, упродовж 1905-1907 pp. стає провідною темою яскравих публіцистичних виступів видатних діячів зокрема Української демократично-радикальної партії (УДРП)   Б. Грінченка, О Єфремова, П. Стебницького, О. Лотоцького, М. Славінського, Д. Дорошенка, Є. Чикаленка, Г. Коваленка [3, с.28].

Українська мова була маркером української національної ідентичності, бо саме національна мова вирізняла українців від сусідніх народів, насамперед росіян. Тому в умовах революції другою вимогою (після вимоги національно-територіальної автономії) українського проекту було впровадження україномовної освіти. Українські політичні діячі не заперечували вивчення російської мови як мови державної. На думку М.Грушевського, питання української освіти являло собою ту програму мінімум, яку можливо було впровадити за допомогою співробітництва з кадетами. Питанню освіти й мови були присвячені спеціальні збірки статей М. Грушевського «Про українську мову й українську справу: статті й замітки» та «Про українську мову і українську школу», видані, відповідно, в 1907 і 1912 pp. [2, с.211-230, 379-412].

У 1906-07 pp. мовне питання в Україні трансформувалось в проблему розвитку нації як громадського організму на підставі створеної в роки революції інфраструктури українського національного руху. Успіхи в культурно-просвітницькій сфері за два роки відносної свободи переконали радикал-демократів, що за нормальних конституційних умов український рух має всі шанси перетворитися на потужну масову силу. І не випадково в 1913 р. Г. Коваленко в роздумах про взаємини суспільства і особистості досить оптимістично стверджував: «Ми не знаємо, що буде, що трапиться з нами, з нашою країною. Проте можемо бути впевнені, що після всіх можливих бурь спливе нагору те здорове, міцне, що створили суспільною працею цілі покоління: освіта, організованість, право, уміння підкорятися громадській дисципліні і та висока культура духу, що творить братерство, згоду, дає силу і надію і перемагає все на світі» [цитую за: 5, с 29].

Погоджуємося з С. Іваницькою, що у період Першої світової війни у концентрованому вигляді погляди української ліберально-демократичної інтелігенції на підсумки та перспективи процесу «конструювання нації», на перспективи культурозбереження української спільноти висловлені в збірнику «Украинский вопрос» (СПб., 1914-1916, три видання), авторами якого були О. Лотоцький та П. Стебницький [3, с.28]. Зокрема, автори розглядали мову як основний елемент української національної ідеї та найбільш суттєву і «яскраву рису народної індивідуальності». З розвитком української мови вони пов'язували український національний рух та національні здобутки українців в художній та науковій літературі, пресі, театрі й мистецтві. Нарешті, визначили перспективи на шляху відстоювання прав та розвитку української мови. Це – насамперед освіта, основою якої має стати рідна мова [Див. доклад.: 6, с.287-414].


Література


1. Волобуєва А. Журнал «Киевская старина» у відстоюванні української мови / А. М. Волобуєва // Стиль і текст. –– 2001. –– Вип. 2. –– С. 176––180.

2. Грушевський М. С. Твори: У 50 т. / [редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; голов. ред. П. Сохань] / Михайло Сергійович Грушевський.   Л.: Світ, 2002.   Т.2: Серія «Суспільно-політичні твори (1907-1914)».   2005.   704 с.

3. Іваницька С. Мовна проблема в концепціях української ліберально-демократичної партійної еліти (1905-1908 роки) / Світлана Іваницька // Українознавчий альманах Київського національного університету ім. Т.Шевченка. – 2011.   Вип. 5. – С. 27-30.

4. Лисяк-Рудницький І. Український національний рух напередодні першої світової війни / І. Лисяк-Рудницький // І. Лисяк-Рудницький. Історичні есе. – К.: Основи, 1994. – Т. 1. – С. 471-483. – (Серія «Західна історіографія України»).

5. Палієнко М.Г. «Киевская старина» у громадському та науковому житті України (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) / Марина Палієнко. – К.: Темпора, 2005. – 2005. – 384 с.

6. Стебницький П. Украинский вопрос // Стебницький П. Вибрані твори / Упорядкування та вступна стаття Інни Старовойтенко. – К.: Темпора, 2009. – С. 287-414.



Додати коментар


Захисний код
Оновити