Головне меню

Авторизація

Хто на сайті

Нікого

Законодавче забезпечення права української мови в органах правосуддя Австрійської імперії

Увага! Відкрито в новому вікні. PDFДрукe-mail


Терлюк І.Я.,

доцент Навчально-наукового інституту права і психології

НУ «Львівська політехніка»,

кандидат історичних наук, доцент


Законодавче забезпечення права української мови

в органах правосуддя Австрійської імперії


1. Під «правом мови» певної нації у законодавстві Австрії (пізніше Австро-Угорщини) історики права розуміють норми законів, що визначали межі правового статусу мови [1, с.49]. Розрізняли мову титульної нації, себто – «мову державних законів, автентичного тексту законів» та мову національних меншин імперії. Остання означувалася як «крайова мова» або «вживана в краю». Крім того, у нормативно-правових актах імперської Австрії на означення «прав мови» вживалися різні за сутністю політико-правового змісту поняття. Наприклад,   мова «урядова», «мова внутрішнього користування», «мова зовнішнього користування», «рідна мова», «матірна мова» тощо [1, с.50].

2. Рівноправність мов Габсбурги проголосили у революційному 1849 р. Руська (українська) мова разом з польською отримали статус «крайових мов» на підставі ухваленої цісарським патентом від 29 червня 1850 р. «Крайової Конституції» для Галичини [Див.: 2, с.53-80]. Цим документом австрійський уряд на законодавчому рівні проголошував рівноправність польського та руського (українського) народів, відтак визнавав існування українського народу та його мови. Проте ця законодавча норма аж ніяк не припиняла постійного українсько-польського протистояння за розширення прав вживання своєї мови у різних сферах публічного життя та органах влади, зокрема правосуддя – судах та державної прокуратури.

3. В останні декілька років до проголошення Австрії дуалістичною конституційною монархією додержуватись принципової позиції щодо української мови автономну владу зобов’язували передовсім два нормативних акти. Це були   державний закон від 5 березня 1862 р. та особливо крайовий закон від 12 серпня 1866 р. Так, крайовим Законом представники місцевої державної влади та самоврядування мали забезпечити таке ставлення до мов, яке виключало б можливість загострення міжнаціональних суперечностей. Зокрема, у документі зазначалось, що там, де переважають українці, магістрати повинні усіляко сприяти поширенню української мови [3, с.118]. 

У сфері правосуддя найважливішими нормативно-правовими актами, що мали на меті врегулювати мовну проблему, стали декілька розпоряджень Міністерства правосуддя (юстиції) першої половини 1860-х рр. Передовсім це були міністерські розпорядження головам вищих крайових (апеляційних   І.Т.) судів у Львові та Кракові, а також державної прокуратури у Львові та Кракові № 10340 від 9 липня 1860 р., № 3297 від 21 квітня 1861 р. та № 9962 від 30 жовтня 1861 р.

4. Перше Розпорядження визначало, що в судовому окрузі Галичини та Буковини, який належить до Львівського апеляційного суду (Львівський вищий крайовий суд обслуговував Галичину і Буковину від часу австрійської судової реформи 1852 року   І.Т.) [Див. докл.: 5, с. 293-297], польська і руська мови є «крайовими мовами», тобто мають рівнозначний правовий статус. (З огляду на особливості суспільно-політичних відносин на Буковині згідно з Розпорядженням № 7017 від 17 серпня 1864 р. тут крайовими мовами визнавалися німецька, румунська і українська [4, с.4]). Так, у документі, зокрема, зазначалося, що «сторонам можна не тільки вносити свої подання, або заяви до судів крайовою мовою чи німецькою, а й органи судової влади зобов’язані в службових зносинах використовувати, усно чи письмово, під час судового процесу, зрозумілу для Сторони мову» [Подаю за: 4, с.2].

На забезпечення цього положення висувалися низка вимог, які мали беззаперечно виконуватися. Серед останніх зазначалися: а) можливість для фізичних та юридичних осіб (стосовно мови в судах громаду належало вважати як Сторону – І.Т.) послуговуватися однією з трьох мов   німецькою, польською або руською   на території коронного краю Галичини, яка належала до Львівського апеляційного суду; адвокати сторін можуть послуговуватись мовою, рідною для свого підзахисного, під час внесення заяв та подань до судів; б) протоколи з усних заяв сторін, як і протоколи заслуховування Сторін, свідків та експертів на судових засіданнях (або під час судового процесу), необхідно було записувати відповідно до територіальної належності округу і залежно від того, яка мова є рідною для зацікавленої сторони; в) у відповідях для сторін (відповідно до територіальної приналежності округу) суд мав використовувати ту з трьох згаданих мов, якою було внесено подання чи усну заяву, або ту мову, якою було складено протокол; ця норма була обов’язковою для судів Галичини щодо усіх відповідей сторонам, рішень, ухвал, повідомлень, відозв та доручень; г) під час судових процесів у справах позовного та непозовного провадження, в яких брала участь кілька сторін, сторонам, а також їх адвокатам можна використовувати одну з трьох мов, залежно від того, яка мова є рідною для Сторони, яку захищають, обґрунтоване судове рішення потрібно складати тією мовою, якою було внесено перше подання, скарга чи заява до суду; якщо в суді першої інстанції провадження відбувалося не тільки німецькою, й іншою мовою, то обґрунтовані судові рішення вищих судових інстанцій потрібно оформляти також тією мовою, якою велося провадження у суді першої інстанції; д) судові постанови та оголошення вироку у кримінальних справах та його зміст мав відбуватися тією мовою, яка була рідною для підсудного; якщо підсудний не знав жодної з вищезазначених трьох мов, зміст вироку складався німецькою мовою, а для підсудного суд мав запросити перекладача для перекладу обвинуваченому змісту вироку» [1, с. 53-54; 4, с. 2].

Ще одне Розпорядження Міністерства юстиції від 21 квітня 1861 р. за № 3297 наказувало усім судам судового округу Галичини та Буковини (поширювалося і на державні прокуратури   І.Т.) приймати подання руських (українців), що складені кирилицею; також тим судам дозволялося вживати кирилиці при складанні протоколів та судових рішень. Австрійське Міністерство юстиції наказувало суддям та судовій адміністрації вивчити українську мову, хоча б настільки, щоб уміли нею читати [1, с.52]. Деталізувати положення цього розпорядження було покликане інше – № 9962 від 30 жовтня 1861 р.

5. Виходячи з вище зазначених розпоряджень австрійського Міністерства юстиції, галицькі правники вивели правову формулу забезпечення прав української мови в органах правосуддя краю. Їх рекомендації мали стати пам’яткою в діяльності кожного українського адвоката. На думку Пилипа (Филипа) Евина у контексті захисту української мови у судах, вона полягала в тому, щоб: а) стежити (вимагати) на кожне внесене до суду подання, рівно ж як і заявлене в суді усно, відповіді суду тією мовою, якою вносилося подання чи усна заява. На тій же мові належало робити витяги з актів; б) урядові повідомлення в справах Сторін суди могли помістити на одній чи більше мовах «в урядовій газеті» («Віснику законів крайових», що виходив з жовтня 1849 р. – І.Т.); у будь-якому випадку їх належало помістити тією «крайовою мовою», якою подавався позов; в) у неспірних справах рекомендувалося прийняти правило, за яким усякі накази, звернення і постанови, котрі видають суди Сторонам, мають видаватися на «матірній» мові тієї Сторони, яка зверталася до суду; г) у справах, де вживали двох різних мов, вирок видати належало цими двома мовами; д) у кримінальних справах судам слід було слухати покази потерпілих та свідків, а також експертів їх «матірною» мовою, а процес провадити «матірною» мовою обвинуваченого, і тією ж мовою оголошувати вирок [4, с. 3-4].

6. Новий етап розвитку законодавства про мови в імперській Австрії пов'язаний з прийняттям Конституції 1867-го року, яка перетворила Австрійську імперію на «Австро-Угорську монархію» (офіційна назва). Структурно Конституція складалася з низки окремих конституційних законів, присвячених певним сферам суспільного регулювання: про загальні права громадян; про імперське представництво; про здійснення урядової влади; про встановлення імперського суду; про судову владу тощо [Див.: 6, с. 375-388]. Кожен з них мав важливе значення для усіх народів імперії, зокрема, й українського. Ст. 19-та Закону про загальні права громадян   базового серед названих конституційних законів, ухваленого 21 грудня 1867 року,   засвідчувала визнання державою рівноправності усіх крайових мов у школі, державних установах і громадському житті. Здавалося б, для української мови закладалися нові законодавчі перспективи розвитку. Однак, 5 червня 1869 р. галицькі поляки домоглися у Відня отримання для своєї мови правового статусу «урядової», а українська й надалі залишилася в статусі «крайової мови». Власне зазначена обставина і стала правовою підставою для активного витіснення української мови з судів та інших органів державної влади.


Література


1. Марковський В.Я. Правовий статус української мови в Австро-Угорській імперії / В.Я. Марковський // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. – 2010. – Вип.1. – С. 48-61.

2. Петрів Р. Австрійські, Австро-Угорські, і Галицькі Конституції (кінець ХVIII–ХІХ ст.ст.) / Роман Петрів. – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2005. – 80 с.

3. Петрів Р. Право Австрії та Східної Галичини (70-ті роки XVIII ст. — 70-ті роки XIX ст.) / Роман Петрів // Право України. – 2000.   № 6. – С.117 118, 139.

4. Правотар. Збірник обовязуючих цивільних і карних законів та приписів про права рускої мови враз з взорами судових подань, скарг, внесень, жалоб, грамот, векселів іпр. і подань в справах адмінїстрацийних з приписами про стемплеві, вписові і переносні належности / Зладив д-р Филип Евин. Накладом автора. – Жовква: В печатнї ОО. Василіан, 1909. – 936с.

5. Терлюк І.Я. Історія держави і права України. Навчальний посібник / І.Я. Терлюк. – К.: Атіка, 2011. – 944с.

6. Хрестоматія з історії держави і права України. – У 2 тт.: Т. 1: З найдавніших часів до початку ХХ століття / За ред. В.Д. Гончаренка. – К.: Ін Юре. – 1997. – 464 с.



Додати коментар


Захисний код
Оновити