Головне меню

Авторизація

Хто на сайті

Нікого

Політико-правові засади освітньої політики УСРР 1920-х рр.

Увага! Відкрито в новому вікні. PDFДрукe-mail


Скакун Марія Ігорівна

аспірант кафедри історії держави і права

Інституту права і психології

Національного університету «Львівська політехніка»


Політико-правові засади освітньої політики УСРР 1920-х рр.


Початки політико-правового оформлення ставлення радянської влади (державності) в Україні до проблеми української освіти (насамперед в сенсі використання і розширення сфери застосування української мови) сягає часу початку третього пришестя більшовиків в Україну. У листопаді 1919 р. компартійне керівництво ухвалило документ «Про радянську владу на Україні». Затверджений як резолюція VIII Всеросійської партконференції, він містив пункт, який вважають висхідним у процесі українізації радянського типу: «Члени РКП на території України повинні на ділі провадити право трудящих мас учитися й розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою [7, с.35].

У травні 1920 р. між наркомосами України і Росії було укладено договір про єдину освітню політику, що стосувалася як середньої, так і вищої школи. Вважаємо, що одним з наслідків такої угоди став перегляд навчальних планів і програм вузів, що розпочався влітку 1920 р. Інструкцією Наркомосу щодо питань життєдіяльності вищої школи, де вказувалось на необхідність запровадження нових дисциплін, методів навчання, наголошувалось на поєднанні лекційної системи з груповими заняттями, встановлювалась триместрова система навчання [2]. Того самого року було створено керівний орган у питаннях професійної і спеціальної освіти – Укрголовпрофос (Український головний комітет професійної і спеціальної освіти). Втілюючи в життя ідею вузькопрофесійної спеціалізації вузівських факультетів на основі критики системи підготовки спеціалістів історико-філологічними та фізико-математичними факультетами університетів, яка ніби-то не давала конкретних професійних навиків, Укрголовпрофос поставив питання «про ліквідацію університетів та реорганізацію спеціальних вищих навчальних закладів». Наслідком цього та результатом рішення наради «Про реформу вищої школи» (1920) стала ліквідація Наркомосом України навесні-влітку 1920 р. університетів у Києві, Харкові, Одесі та Катеринославі. Наказ Наркомосу від 2 червня 1920 р. декларував припинення діяльності правлінь університетів. Самостійні юридичні інститути разом з медичними і тимчасовими вищими педагогічними курсами, створені на базі історико-філологічних і фізико-математичних факультетів, стали прямими спадкоємцями ліквідованих університетів. Зазначені заходи стали відображенням концепцій професіоналізму та практицизму, які на той час набули значного поширення [1].

Певним етапом на шляху вироблення політико-правових засад радянської освітньої політики в УСРР став V Всеукраїнський з'їзд Рад (25 лютого   3 березня 1921 р.). Він розглядав справу освіти й виховання трудящих як одне з першочергових завдань радянського будівництва. Було розроблено основні положення про народну освіту, які згодом було законодавчо оформлено в «Кодексі законів про народну освіту УСРР» (жовтень 1922 р.), який, на думку І.Усенка, не мав аналогів в інших радянських республіках, і був першим і тривалий час єдиним кодифікаційним актом у царині освіти, прикладом для наступних кодифікаційних робіт [10, с. 132]. Кодекс проголошував освіту і виховання підростаючого покоління, всіх трудящих одним з основних завдань держави і розглядав органи освіти, наукові і культурно-просвітні заклади як знаряддя диктатури пролетаріату.

Важливу роль у розгортанні культурного будівництва і, зокрема, у визначення політико-правових засад радянської освітньої політики відіграла VII конференція КП(б)У (Харків, 6-10 квітня 1923 р.). Конференція констатувала, що успішне розв’язання завдань культурного будівництва було можливе тільки за умов братерського співробітництва і взаємозбагачення різних за національною формою, але єдиних за класовим змістом, інтернаціоналістських за характером культур радянських народів [3, с.83], тим самим політично обґрунтувала курс республіканського партійного керівництва на українізацію.

Сучасною вітчизняною історіографією радянська українізація 1920-х рр. розглядається як частина масштабних змін у національно-культурній сфері, котра в межах всього більшовицького політичного простору дістала назву політики коренізації. В рамках зазначеної політики, яку як офіційну лінію партії у квітні 1923 р. затвердив XII з’їзд РКП (б), наголошувалося на необхідності використовувати в органах державної влади національних республік рідну мову, сприяти розвитку національної культури, висувати представників корінного населення у партійний і державний апарат [9, с. 665].

Спробою кодифікації усього пов’язаного із українізацією законодавства, стало прийняття ВУЦВК та РНК УСРР постанови «Про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвитку української культури» (6 липня 1927 р.). Нею затверджувалося положення, в якому окремі питання здійснення процесу українізації були уточнені й удосконалені на підставі накопиченого досвіду й практики роботи.

Структурно постанова складалась з шести розділів. В першому («Засади»), закріплювалася норма про рівноправність мов усіх національностей, що населяли територію УСРР. Встановлювалося, що кожний громадянин будь-якої національності має право у зносинах з державними органами, на всіляких публічних виступах, а також у всьому громадському житті вільно користуватися своєю рідною мовою. Державні органи мали за бажанням кожного громадянина свої зносини з ним здійснювати його рідною мовою. У зв'язку з тим, що переважна більшість населення в республіці розмовляла українською мовою, остання була обрана мовою офіційних зносин. Другий розділ («Про мову, вживану в державному житті УСРР») стосувався: мови законів, урядових та відомчих постанов і наказів (декрети, постанови та накази ВУЦВК, РНК, центральних відомств та установ УСРР, місцевих органів влади, що призначені для загального відома, належить публікувати обов'язково українською і, крім того, російською мовами); мова державного герба, державних печаток, штампів, вивісок, плакатів, оголошень, різних емблем тощо (належало подавати українською мовою, при цьому в національно-територіальних адміністративних одиницях допускалося вживання паралельного тексту мовою відповідної національної меншини); мова актів публічно-правового характеру та різних словесних визначень, оголошуваних до загального відома (відомчі розпорядження, бюлетені, збірники наказів, журнали, а також окремі обіжники (циркуляри), інструкції й т. ін., призначені для місцевих органів влади, мали друкуватися українською мовою, при цьому для обслуговування національно-територіальних адміністративних одиниць вони видавалися мовами відповідних національних меншин в УСРР; мова діловодства і зносин державних органів та організацій (внутрішнє діловодство та рахівництво, в т.ч. в організаціях загальносоюзного значення мало провадитися в зносинах з українським населенням та центральними й місцевими державними організаціями українською мовою); мова діловодства та справ у судових установах (також українська). Третій розділ («Про мову в шкільних закладах та наукових установах») закріпляв положення про те, що мережу освітніх установ належало будувати так, щоб населення кожної національності мало можливість здобувати освіту рідною мовою. При цьому встановлювалося, що українську мову та українознавство в усіх школах і дитячих будинках національних меншин і російську мову в усіх школах і дитячих будинках не з російським населенням належало викладати як обов'язкову дисципліну відповідно до встановленого навчального плану. Вищі навчальні заклади, за винятком призначених виключно для обслуговування потреб національних меншин, проводять свою роботу українською мовою, при цьому до остаточного переведення їх на українську мову остання викладається як обов'язкова дисципліна. Четвертий, п'ятий та шостий розділи регулювали питання вживання мов у національно-територіальних одиницях, а також забезпечення рівноправності мов національних меншин, не відокремлених в національно-територіальні одиниці, й рівноправності мов в Автономній Молдавській Соціалістичній Радянській Республіці (АМСРР). Основним стрижнем цих розділів було положення про те, що державні організації забезпечують можливість кожному громадянинові звертатися до них і одержувати відповіді рідною для нього мовою. У сьомому розділі йшлося про спеціальні органи та заходи, які мали ними вживатися щодо забезпечення рівноправності мов у республіці. Останній, восьмий розділ встановлював кримінальну відповідальність за порушення правил цього положення [9, с. 668-669].

Результати українізації були вагомі. Питома вага українців серед службовців державного апарату в 1923-1927 рр. зросла з 35 до 54%. На українську мову перейшло понад чверть інститутів та більше половини технікумів. Більша частина книжок, журналів, газет стали видаватися українською мовою [4, с. 104]. У навчальних закладах збільшувався відсоток учнів-українців, викладачі переходили на українську мову у педагогічній роботі, видавалася учбова та методична література українською мовою. На початку 30-х рр. середня спеціальна школа була значною мірою українізована. Зросла численність фахівців – представників корінної національності [6, с.13]. Наприкінці 20-х рр. понад дві третини учнів та студентів становили українці, вдвічі зросла чисельність німців та поляків. Це зростання відбувалося внаслідок скорочення чисельності росіян та євреїв [7, с.21].

Розширенню соціальної основи радянської влади сприяв декрет РНК УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи у справі українізації шкільно-виховних та культурно-освітніх установ», який зобов’язав НКО (Народний комісаріат освіти) забезпечити представників усіх народів, що проживали у республіці, можливостями отримати освіту у власних навчальних закладах, а також збільшити відсоток прийому до вузів. Протягом 1920-х рр. в інститутах українці тримали перші позиції серед представників інших національностей – 45,7 % – і їхня питома вага зростала. Друге місце посідали євреї (30 %). Питома вага росіян у 1920-ті рр. становила пересічно 20 %. Їхня частка також зменшувалася, що пояснюють політикою «коренізації» [5, с.15].

Таким чином, упродовж 1920-х рр. політико-правові засади освітньої політики УСРР в основному розвивалися у рамках політики коренізації (українізації). У процесі її втілення в життя сформувалася цілісна система нормативно-правових актів, яка гарантувала право громадян республіки різних національностей здобувати освіту рідною мовою та забезпечила можливість функціонування спеціальних культурно-просвітницьких закладів тощо.


Література

1. Історія вищої освіти в Україні [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://psi-help.com/lekcz-z-pedagogchno-psixolog/339-storya-vishho-osvti-v-ukranprodovzhennya.html

2. Історія вищої жіночої освіти в Україні [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.npu.edu.ua/!e-book/book/html/D/ispu_kiovst_Ist.vuschoi%20zinoch.osvitu%20v%20Ykraini/10.html

3. Історія Української РСР: у Восьми томах, десяти книгах.   Т.6: Українська РСР у період побудови і зміцнення соціалістичного суспільства (1921-1941) / [А.Г. Шевелєв, П.П. Гудзенко]; за заг. ред. А.Г. Шевелєва. –  Київ: Наукова думка, 1977. – 542 с.

4. Кульчицький С.В. Україна між двома війнами (1921-1939 рр.) / С.В. Кульчицький; [Національна академія наук України, Інститут історії України НАН України].   Київ: «Альтернативи», 1999. – 336 с.

5. Лаврут О.О. Студенство радянської України в 20-ті роки ХХ ст. / О.О. Лаврут // Автореф. дис. канд. іст. наук: 07.00.01.   Донецьк, 2004. – 19 с.

6. Лисенко М.С.Становлення середньої спеціальної освіти в Україні (1922-1930 рр.) /  М.С. Лисенко // Автореф. дис. канд. іст. наук: 07.00.01. –  Х., 2000. – 20 с.

7. Липинський В.В.Становлення і розвиток нової системи освіти в УСРР у  20-ті роки / В.В. Липинський // Автореф. дис. д-ра іст. наук: 07.00.01. – Х., 2001. – 39 с.

8. Мовні питання в Україні. 1917-2000: Документи і матеріали / Укладач Ю.Ф.Прадід. – Сімферополь: Доля, 2003. – 288 с.

9. Терлюк І.Я. Історія держави і права України. Навчальний посібник / І.Я. Терлюк. – К.: Атіка, 2011.   944 с.

10. Усенко І. Кодекс законів про народну освіту УСРР / І.Б. Усенко // Юридична енциклопедія: В 6-ти т. – Т.3. / Редкол.: Ю.С.Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: «Укр. енцикл.», 2001. – 792 с.




Додати коментар


Захисний код
Оновити