Головне меню

Авторизація

Хто на сайті

Нікого

Українська повстанська армія: з практики розв’язання міжнаціональних питань

Увага! Відкрито в новому вікні. PDFДрукe-mail

 

М.Ф. Поліковський, кандидат юридичних наук,

доцент кафедри історії держави і права

Інституту права та психології

Національного університету «Львівська політехніка»

 

Українська повстанська армія:

з практики розв’язання міжнаціональних питань

 

Українська влада, точніше сучасна політична еліта, має великий борг перед нацією – повне, беззастережне і остаточне визнання на загальнодержавному рівні національно-визвольної боротьби українських патріотів за Українську самостійну соборну державу (УССД). У повній мірі це стосується героїчної боротьби національних підпільних формацій – Організації українських націоналістів (ОУН) (рік заснування – 1929) і Української повстанської армії (УПА) (рік заснування - 1942). Правда, вітчизняна «псевдоеліта» має ще пройти (і надалі проходити) через обов’язкову люстрацію, постійно перебувати під пильним громадським контролем, з подальшим перетворенням у справжню національну еліту, яка б рішуче і професійно відстоювала у всіх напрямах національні інтереси українського народу.

Своєрідним підсумком тривалих національно - визвольних змагань стало прийняття Верховною Радою 24 серпня 1991 р. Акту проголошення незалежності України. Проте боротьба за українську Україну, сучасну національну державу все ще триває.

Зрозуміло, для визнання заслуг у здобутті незалежності нації і держави сотень тисяч організованих борців за волю України потрібна передусім політична воля вищого керівництва держави – Президента України, Верховної Ради України. Одначе, за більш як 20 років існування новітньої Української держави керманичі не переймалися і не переймаються вирішенням цього питання, не спромоглися, виключно з кон’юктурних політичних міркувань, адекватно оцінити цілком очевидні, науково обґрунтовані історико - правові факти і добитися визнання України воюючою стороною у Другій світовій війні, об’єднати розшарпане, перехідне, пострадянське суспільство навколо національних цінностей, національної ідеї. Як наслідок відсутності чіткої державницької позиції у цьому стратегічно важливому питанні фактично учасниками війни (ветеранами, комбатантами) колишні борці визнані тільки місцевою (регіональною) владою лише у західних областях.

Вочевидь, без суспільного примирення за прикладом інших європейських країн (Польщі, Іспанії), без успішного подолання цього неодмінного історичного етапу національної консолідації і солідарності повноцінна  європейська інтеграція  України є доволі проблематичною. На жаль, окремі політики, чиновники з партії влади у своїх корпоративних, особистих інтересах продовжують робити ставку на роз’єднання українців за різними ознаками (ідеологічною, релігійною, мовною та ін.), користуючись брудними політтехнологіями, за принципом «поділяй і володарюй!».

Війна, як відомо, триватиме доти, допоки не буде з почестями поховано останнього вояка (повстанця), в офіційний , правовий спосіб, не засуджено врешті решт імперську, радянську, сталінську антиукраїнську, геноцидну політику, не підведено риску під радянським тоталітарним минулим, що призводить, завдячуючи страусиній позиції як центральної, так й місцевої влади, до відкриття сучасними комуністами нових пам’ятників кривавим тиранам – Й. Сталіну (м. Запоріжжя, 2011 р.) і В. Леніну (м. Червоноармійськ, Донецької обл., 23.04.2012 р.).

Отже, свідоме ігнорування, відкладення, гальмування вирішення цих важливих, актуальних націєтворчих, державотворчих питань суттєво уповільнює самоідентифікацію українців, рух країни до об’єднаної демократичної Європи, до високих правових стандартів в усіх сферах суспільного життя.

З огляду на вище викладені аргументи, кожна наукова розвідка, в тому числі й історико – правова, присвячена національно – визвольним змаганням українців, зокрема під проводом ОУН і УПА, є надзвичайно актуальною.

Дуже цікавою і оригінальною довідковою працею з точки зору повноцінного розкриття заявленої теми виступу є «УПА  в світлі документів з боротьби за УССД» [1], в якій хронологічно подано важливу інформацію, надіслану Закордонному проводові ОУН про усі відомі акції, бої і рейди УПА, що відбулися упродовж вісьми років, спочатку під німецькою, відтак радянською і польською окупаціями. Матеріали до цієї збірки авторами було узято з крайових звітів «воюючої України», що були передані свого часу за кордон підпільними каналами «живого зв’язку» і зберігаються в архіві Проводу Закордонних частин (ЗЧ) ОУН, і з тих підпільних крайових друкованих видань, що їх переважно перевидано за кордоном.

Події 1943 – 1945 рр. майже повністю висвітлені на основі ще неоприлюднених  на момент виходу згаданої збірки (1960 р.) крайових звітів. Факти 1946 р. і першої половини 1947 р. опрацьовано на основі архівних матеріалів, з урахуванням численних публікацій і передруків крайових матеріалів, що побачили світ вже за кордоном. Документи другої половини 1947, 1948 р. і першої половини 1949 р. були передруковані з видань «Бюро Інформації УГВР» (Української Головної Визвольної Ради – з 1944 р. своєрідного парламенту «повсталої України»), з журналу «До Зброї», з деякими незначними додатками, взятими із деяких інших крайових матеріалів і публікацій. Фактаж шістьох останніх місяців 1949 р. і 1950 р. подано авторами передусім на основі неопублікованих цінних крайових матеріалів, що зберігаються в архіві Проводу ЗЧ ОУН [1, с.3].

Аналіз багатьох джерел з історії  ОУН і УПА свідчить про те, що повстанці, без жодної допомоги ззовні, спираючись лише на підтримку українського народу, успішно протистояли німецьким, більшовицьким і польським загарбникам. Так, лише за жовтень – листопад 1943 р.  підрозділи УПА брали участь у 47 боях з німцями [2, с.9].

Відомо, що учасниками визвольного руху були українці зі всіх українських земель. Так, наприклад, керівником Осередньо – східних українських земель і Проводу ОУН був Дмитро Мирон, а після його загибелі – киянин Пантелеймон Сак – Могила. Керівником підпілля ОУН Південно – східних українських земель був Василь Кук – Леміш (згодом – останній командувач УПА, член та Голова Проводу ОУН, генерал – хорунжий, помер 9 вересня 2007 р. у Києві) [3, с.54].

УПА була організована за принципом добровільності. До її лав міг зголоситися кожний свідомий громадянин України, без огляду на національність, котрий визнавав необхідність збройної боротьби з ворогами української державності та хотів брати активну участь в ній. Від добровольців вимагалось приносити власну зброю і боєприпаси, бо ресурси підпілля були обмежені і потребували постійного поповнення [2, с.60].

УПА з моменту створення розвивалася як позапартійна всеукраїнська військова підпільна (партизанська) організація, з елементами регулярної армії. У численних відозвах та листівках викладалась її революційно – бойова програма: «УПА бореться за Самостійну Соборну Українську Державу, а в спілці з іншими поневоленими народами за самостійні національні держави народів на їх власних землях. Ми визнаємо право кожного народу – поляків, росіян, чехів та інших – на його власну державу, на його власній землі. Ми боремося лише проти імперіалістів і  їхніх наймитів. УПА б’є і буде бити всіх тих, хто хоче так чи інакше поневолювати Україну». (З листівки до українців Холмщини і Підляшшя – етнічних українських земель) [2, с.60].

Важливо наголосити, що ряди УПА активно поповнялись й представниками поневолених більшовиками народів СРСР. Під гаслами «Воля народам і людині», «Хай живуть самостійні держави всіх поневолених народів», «Смерть катам  народів – Гітлерові і Сталінові» було видруковано в підпільних друкарнях заклики до всіх народів, поневолених  двома імперіалістичними хижаками, щоби вони організувалися і розпочали боротьбу за свою незалежність і соціальні права. На пропагандистські заклики українського підпілля відгукнулися представники різних поневолених народів СРСР, що перебували на той час  на українських теренах, наприклад, в складі зорганізованих гітлерівцями з колишніх радянських військовополонених допоміжних військових відділів. (З огляду на величезні втрати на фронті, німці намагалися їх компенсувати).

Деякі такі відділи гітлерівці використовували як каральні – проти червоних (радянських) партизанів, при стягненні із селян харчових контингентів, при ловлі людей на каторжну працю до Німеччини. Німці спробували застосувати ці підрозділи й проти українських повстанців, однак останні зав’язали з ними контакти і отримували цінну інформацію про заплановані каральні акції. Нерідко названі відділи переходили зі зброєю на бік повстанців, як це сталося, зокрема в Оличі на Луччині, в Мізочі Здолбунівського району, в Острозі. Причому  найбільший наплив таких бійців до підпілля УПА було зафіксовано у воєнних округах: Рівне, Здолбунів, Крем’янець, Дубно.

Влітку 1943 р. в лавах повстанців нараховувалося дуже багато неукраїнців, тому командування УПА Волині згідно загальної політичної лінії вищого керівництва  ОУН і УПА почало формувати окремі національні відділи – азербайджанців, грузинів, татарів, узбеків. Ці  загони мали власних командирів, свої національні  прапори і однорідний національний склад. У воєнних  діях проти німців і проти більшовиків новостворені загони билися завзято і навіть героїчно [2, с.66].

Деякі невеликі національні групи – білоруси, росіяни, чехи, литовці та ін. – не мали своїх самостійних відділів, однак мужньо боролися в спільних рядах повстанців. Євреї в основному працювали у санітарній службі.

Згодом активісти національних відділів підтримали ініціативу Командування УПА та приступили до політико – програмного оформлення союзної визвольної боротьби поневолених народів. В результаті праці спеціально створеної комісії відбулась Перша конференція поневолених народів 21-22 листопада 1943 р. в лісі, біля Житомира. У роботі конференції взяло участь 39 обраних делегатів – членів УПА, представників 13 народів, а саме: азербажанського – 4, башкирського – 1, білоруського – 2, вірменського – 4, грузинського – 6, кабардинського – 1, казахського – 1, осетинського – 2, татарського – 1, узбекського – 5, українського – 5, черкеського – 1, чувашського – 1. Крім того, були присутні 10 почесних гостей різних національностей. За підсумками роботи конференції були прийняті «Постанови Першої конференції поневолених народів Східної Європи й Азії і  заклик   «До  поневолених народів» [2, с.95-96].

У тривалій збройній безкомпромісній боротьбі з ворогами незалежності України УПА, яка постала з ініціативи ОУН, продемонструвала повагу до національної гідності кожного народу, визнаючи природне право на його самовизначення, тобто створення власної національної демократичної держави на своїх етнічних землях [4,5]. Повстанці і підпільники в тяжких умовах боротьби ніколи не вдавалися до розпалювання міжнаціональної ворожнечі, на відміну від підлих, провокативних методів нацистського гестапо (таємної поліції) і сталінських НКВД (Народного комісаріату внутрішніх справ) і НКДБ (Наркомату державної безпеки). Український рух опору є безпрецедентним за своїми масштабами, глибиною і тривалістю. Недарма він становив реальну загрозу для існування сталінського режиму.

Вклад учасників українського визвольного руху опору на чолі з ОУН і УПА у постання новітньої Української держави 24 серпня 1991 р. є вирішальним, безцінним і беззаперечним. Цього року Україна святкуватиме 70 - ліття виникнення УПА - збройної сили незнищенного народу – зародку сучасної регулярної національної армії.

 

Література

1. Українська Повстанська Армія. Бойові дії УПА за 1943 – 1950 рр. Частина друга. Бібліотека українського підпільника.Ч.7. Видання Закордонних частин Організації Українських Націоналістів, 1960. – 440 с.

2. Лебідь М. УПА. Українська Повстанська Армія. Її генеза, ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу. 1 частина. Німецька окупація України: Репринтне видання / М.Лебідь. – Дрогобич: «Відродження», 1993. – 208 с., іл.

3. Кук В. Maidan.orq. ua. УПА в запитаннях і відповідях Головного Командира: Науково – популярне видання / В. Кук. – Львів: Галицька видавнича спілка, 2007. – 80 с., іл.

4. Галамай С.П. Боротьба за визволення України. 1929 – 1989: Репринт. вид. / С.П.Галамай. – Львів: Каменяр, 1993. – 343 с., іл.

5. Сватко Я. Життя на грані двох світів. Видання перше / Я. Сватко. – Львів: Галицька видавнича спілка. – 2006. – 48 с., іл.

Додати коментар


Захисний код
Оновити