ІСТОРИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ВЗАЄМОВІДНОСИН ДАНИЛА ГАЛИЦЬКОГО ІЗ ХРЕСТОНОСЦЯМИ У СЕРЕДИНІ ХІІІ СТОЛІТТЯ

Увага! Відкрито в новому вікні. PDFДрукe-mail

Забзалюк Дмитро Євгенович,

к. іст. н., доцент, професор кафедри теорії та історії держави і права

Львівського державного університету внутрішніх справ

ІСТОРИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ВЗАЄМОВІДНОСИН ДАНИЛА ГАЛИЦЬКОГО ІЗ ХРЕСТОНОСЦЯМИ У СЕРЕДИНІ ХІІІ СТОЛІТТЯ

Свого найбільшого розквіту Галицько-Волинська держава досягла за правління князя Данила Романовича, з ім’ям якого пов’язані нове об’єднання Галичини та Волині, відновлення влади над Києвом, зовнішньополітичні відносини із сусідніми державами, релігійна унія із Католицькою Церквою, його коронація та боротьба із золотоординським нашестям.

Із початку свого правління Данило все частіше намагається встановити контакти із хрестоносцями, а особливо – із духовно-лицарськими орденами, які поступово перетворюються із звичайних монашо-військових формувань у потужні державно-політичні об’єднання. До таких могутніх організацій слід віднести Орден Тамплієрів, Орден Госпітальєрів, Орден Меченосців та Тевтонський Орден.

Для належної організації власних структур духовно-лицарські ордени розробляли спеціальні устави, в яких чітко закріплювалась ієрархія ордену та відносини із іншими державними утвореннями. Такі устави мали колосальне значення з точки зору їх інноваційного змісту та впливу на розвиток церковного та канонічного права.

У 30-х рр. ХІІІ ст. були випадки певних суперечностей Галицько-Волинської держави із духовно-лицарськими орденами за спірні території. Так, зокрема, в Галицько-Волинському літопису описується військова компанія Данила Романовича, яку він розгорнув проти добжиньських лицарів за спірні території. Ці хрестоносці були васалами князя Конрада Мазовецького, і після їх розгрому Данилом Романовичем, поповнили ряди Тевтонського Ордену. В результаті успішної війни проти Добжинського Ордену 1238 року, до володіння Данила Романовича був повернутий Дорогичин. Однак, на думку В. Пашуто, це був просто локальний конфлікт за спірні землі, який «не варто розглядати як якусь окрему війну» [1, с.258].

Завдяки могутній військовій організації король Данило мав великий вплив на країни Західної Європи: Угорщину, Польщу, Чехію і Австрію, у зв’язку з цим міг на рівних проводити широкомасштабні переговори з володарями цих країн, в тому числі і з Папою Інокентієм ІV про хрестовий похід проти татар. Іншими словами, акцент хрестоносного руху поступово починає міняти вектор – із Палестини він зміщується в сторону боротьби проти язичників, єретиків та монголо-татар. Останні, до речі, у ХІІІ столітті починають реально загрожувати безпеці всієї Європи.

В другій половині 40-х років ХІІІ ст. залежність Данила від монголо-татарського панування стає нестерпним. Окрім того Золота Орда починає становити цілком реальну загрозу зокрема, для більшості європейських держав, а також для європейського католицького світу в цілому. Чудово усвідомлюючи ситуацію, що склалась і, будучи прекрасним політиком і дипломатом, Данило Романович у лютому 1246 року розпочинає перемовини із Папою Римським Інокентієм IV щодо організації спільного із європейськими монархіями хрестового походу проти монголо-татарського панування.

Саме загроза з боку монголо-татар змушувала Данила Галицького вдаватись до активних дій, як в плані зміцнення війська – князівської дружини та ополчення, будівництва нових міст-фортець, так і у напрямі пошуку впливових союзників з числа потужних європейських держав, і, передусім, Риму.

Загалом, варто відзначити, що в середині ХІІІ ст. відбулася нова корекція у відносинах між Руссю і папством, у ставленні давньоруської верхівки до хрестоносців, на що вплинули не тільки поразки західного рицарства від руських володарів (Невська битва 1240 р., Льодове побоїще 1242 р.), а й вторгнення монголо-татарських полчищ у Східну Європу [2, с.167–168].

І справді, постійні набіги монголо-татарських ханів на Східну Європу, реальна загроза монголо-татарської окупації Західної Європи, особливо після їх вторгнення в Польщу, змушували папську курію активно шукати шляхи виходу із кризової ситуації. Саме тому Рим почав активно співпрацювати із руськими князями, як можливими союзниками у боротьбі проти агресорів. Проте, на нашу думку, неможна виключати і суто релігійний аспект таких контактів, який, як нам видається, мав набагато глибший зміст. Адже, якщо вести мову про Галицько-Волинську державу, яка, по-суті, була правонаступницею Київської Русі, то при успішних перемовинах із її правителем та успішній місіонерській діяльності папських легатів, це дозволило б схилити православних князів та православне духовенство у бік унії з Католицькою Церквою.

Саме «після звернення Папи Римського Інокентія ІV до католицького світу про організацію хрестового походу проти татар в 1254 році, Русь-Україна офіційно вступила в Союз Католицьких держав» [3, с. 23], уклавши угоду з Польським королівством та Тевтонським Орденом.

До речі, варто відзначити той факт, що за свідченням відомого історика даного періоду В. Ідзьо, «першими, хто мав допомогти Данилу в організації хрестового походу проти татар мали бути тевтонці та госпітальєри, яких зобов’язав на це Папа Римський Інокентій [4, с. 48]. Щоправда, детальної інформації про спільні військові дії Данила Галицького із лицарськими орденськими загонами практично немає.

Проте, можна із впевненістю стверджувати, що правління Данила Галицького – це період входження Галицько-Волинського князівства у європейський союз католицьких держав.

Відносини галицько-волинських князів із хрестоносцями складались доволі неоднозначно. З однієї сторони, ставлення до них було доволі шанобливе, враховуючи їхню героїчну боротьбу з мусульманами у «Святій землі». З іншого боку, було присутнє певне побоювання, особливо, враховуючи ту потужні військово-політичну силу, яку являли собою духовно-лицарські ордени впродовж ХІІ–ХІV століть. Не виключенням був і Данило Галицький, котрий намагався у правовому полі заручитись підтримкою хрестоносців, як у боротьбі проти монголо-татарської агресії, так і в утвердженні власного авторитету всередині країни і на міжнародній арені. Це була стратегічна лінія зовнішньої політики Данила Галицького, спрямована на зміцнення своєї влади та визнання Галицько-Волинської держави провідними європейськими монархіями.

Окремо слід сказати про контакти із Римською Католицькою Церквою, заручившись підтримкою якої, Данило зміцнив свої позиції, як верховного правителя Галицько-Волинського королівства. Варто відзначити його безпосередні контакти із орденами, коронацію 1253 року у Дорогичині, а також намагання укласти церковну унію із Римом. Всі ці чинники засвідчують широке коло правовідносин, які були притаманні його правлінню, особливо в аспекті зовнішньополітичної діяльності першого руського короля – Данила Галицького.

 

Література

1. Пашуто В.Т. Внешняя политика древней Руси / В.Т. Пашуто. – М.: Наука, 1968. – 472 с.
2. Котляр М.Ф. Запровадження християнства на Русі. Історичні нариси / М.Ф. Котляр, К.Ю. Гломозда, О.Б. Головко та ін. – К.: Наукова думка, 1988. –  256 с.
3. Ідзьо В. Руське королівство та Тевтонський Орден: політичні, економічні та релігійні взаємовідносиниу ХІІІ – ХІV століттях. Науково-популрне / В. Ідзьо. – Сімик, 2012. – 60 с.
4. Ідзьо В.С. Король Данило та Українська держава у ХІІІ столітті / В.С. Ідзьо. – Львів: Сполом, 2007. – 64с.