РОЛЬ ДЕРЖАВНО-КОНФЕСІЙНИХ ВІДНОСИН У НАЦІОНАЛЬНОМУ ДЕРЖАВОТВОРЕННІ

Увага! Відкрито в новому вікні. PDFДрукe-mail

Дзявроник Оксана Богданівна,

здобувач кафедри адміністративного та інформаційного

права Інституту права та психології

НУ «Львівська політехніка»

 

РОЛЬ ДЕРЖАВНО-КОНФЕСІЙНИХ ВІДНОСИН У НАЦІОНАЛЬНОМУ ДЕРЖАВОТВОРЕННІ

 

Прийняття християнства у Київській Русі мало загальнодержавне значення. Визнавши християнство державною релігією, князь Володимир, мав на меті об’єднати людей задля зміцнення держави, враховуючи при цьому важливість моральних якостей людини. Так релігія зайняла важливе місце у державній політиці Київської Русі.

Історично церква і держава виступали як рівнозначні суспільні інститути. Кожна з них відіграє в соціумі свою роль, реалізує свої функції і разом з тим вони знаходяться в певній системі діалектичної взаємодії, взаємозв’язків, взаємовідносин і виявляється у тріаді «суспільство-держава-церква».

Діяльність держави і церкви спрямована на людину, служить людині, людській спільноті, суспільству. Якщо метою діяльності держави є вирішення конкретних земних проблем, «забезпечення спільного блага, то мета церкви – надприродне спасіння людей» [1, с. 16].

Митрополит Андрей Шептицький писав, що на духовенство покладений обов’язок «приглядатися народним масам і досліджувати життя, прикмети і браки народу, що і буде джерелом правильного осуду і про те,що народові треба в суспільному житті й політиці, себто які суспільні інституції, які форми влади, які закони найкраще відповідають його потребам» , а основним завданням держави є надати громадам якнайбільшу свободу [2, с.10].

Вживаючи поняття Церкви слід мати на увазі, що тут розуміється «органічне ціле релігійних співтовариств і громад, єдиних у віросповіданні…» [3]. Тому доцільніше вживати поняття конфесії чи релігійні організації, а відповідно і державно-конфесійні відносини, враховуючи полірелігійність нашої держави.

М. Бабій визначаючи поняття державно-церковних відносин відносить сукупність законодавчо врегульованих форм, принципів взаємодії їх суб’єктів [1, с.17]. Проте, слушно писав папа Іван ХХІІІ у енцикліці «Pacem in terris» («Мир на землі») «коли її закони (закони влади) та постанови суперечать зазначеному порядку, і, отже, суперечать волі Бога, вони не мають зобов’язуючого для совісті характеру… Людський закон є таким настільки, наскільки він узгоджується з розумом і, отже, походить від вічного закону. Коли закон суперечить розуму, він називається несправедливим; в цьому випадку він перестає бути законом та є, скоріше, насильством» [4, с. 13-14].

У системі взаємовідносин між державою і церквою все-таки домінує держава, оскільки вона законодавчо закріплює умови реєстрації, межі діяльності, права та обов’язки, відповідальність. Релігійні організації мають перебувати «під наглядом держави, держава регулює їх взаємні відносини, перестерігає перед незаконним поступуванням існуючих злук і лучить їх усіх опікою, наглядом і проводом у свою єдність. Тому вони не тільки не є противні меті державного життя, але навпаки, помагають у її осягненні. Вони такі різнорідні, як різні бувають цілі, задля яких люди збираються в товариства» [2, с.17].

Україна, як демократична держава, здійснює свою політику відносно релігійних організацій відповідно до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», але окрім законодавчих норм важливе місце посідають морально-етичні норми.

Релігійний мислитель Й. Гьофнер застосовує принцип спільного блага, під яким розуміється, у вузькому розумінні, нова цінність, яка відрізняється і від блага окремого індивіда, і від загальних благ; в широкому спільне благо, яке належить досконалому суспільству в державі [5, с.30].

Лев ХІІІ у Енцикліці писав «Якщо йде про громадський порядок, то це правда очевидна і всіма признана, що особливішим способом у демократичних державах, надзвичайно важна річ, щоб громадяни були чесні та обичайні. Коли праведність і справедливість у свобідного народу не є в пошанівку, коли не пригадується народові й часто, і дбайливо зберігання приписів Євангелія, сама свобода може бути великою небезпекою. Бо, дійсно, те, що не дозволене в приватному житті, не є дозволене і в публічному житті» [2, с. 13].

Норми Конституції України не декларують принцип «світськості» Української Держави, оскільки у положеннях Основного Закону визнано про відокремлення церкви (конфесій) від держави, що свідчить про нейтральну позицію держави по відношенню до конфесій.

Аналізуючи історичну взаємодію державно-церковних відносин бачимо, що взаємодія між цими двома інститутами не завжди була позитивною. Адже, коли одна зі сторін (переважно сильна держава) перебирала функції іншої, то вона намагалася одержати контроль над усіма та застосовувала світський підхід до керування церковними справами, не розуміючи природи церкви, а тим самим використовуючи церкву як інституцію для своїх цілей. Чи, навпаки, у разі ослаблення державної влади, церква відчувала обов’язок брати на себе керівничі функції держави [5, с.58]. Тому закріплення принципу відокремлення церкви від держави є оптимальним варіантом для їхньої взаємодії, адже кожна з них має свої повноваження у суспільстві.

Ст. 35 Конституції України закріплює право кожної людини, яка проживає на території України на «свободу совісті та віросповідання» [6]. Тому релігійні організації, конфесії наслідуючи Євангелія відіграють важливу роль у розбудові нашої української держави, виховуючи громадян у дусі християнських чеснот та правди.

Митрополит Андрей Шептицький слушно писав у своїй праці «Наша державність. Як будувати Рідну Хату»: «Від виховної сили Церкви в якомусь краю чи народі, від напружености виховної праці Духовенства над молоддю та в проповіданні Євангелія і пояснюванні християнських чеснот у великій мірі залежить могутність Батьківщини» [2, с.14].

 

Література

1. Бабій М. Державна політика щодо свободи совісті й релігій: сутність і практика// Людина і світ – 2004 - № 3 – с. 16-19
2. Митрополит Андрей Шептицький. Наша Державність. – Львів: «Артос», 2010 – 40с.
3. Тиле К. Основные принципы религии// Классики мирового религиоведения. –, М.: Издательство «Канон+», 1996. - Режим доступу [Електронний ресурс]: http://www.gumer.info/bogoslov_Buks/Relig/klass/index.php
4. Всяка влада від Бога? //Пізнай правду – 2014-№2(105), с. 12-15
5. Бліхар В.С. Державно-церковні відносини як експлікація дихотомії влади та суспільства у європейській філософії: монографія//В.С. Бліхар. – Львів: ЛьвДУВС, 2013 – 516с.
6. Конституція України від 28 червня 1996 року// Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 30, ст. 141 зі змінами і доповненнями від 21.02.2014 року