ІДЕОЛОГІЯ Д. ДОНЦОВА У контЕксті політиЧНої РЕАЛЬНОСТІ ХХ – початку ХХІ ст.

Увага! Відкрито в новому вікні. PDFДрукe-mail

Гавриленко Олександр Анатолійович,

доктор юридичних наук, доцент

професор кафедри теорії та історії держави і права

Харківського національного університету внутрішніх справ

 

ІДЕОЛОГІЯ Д. ДОНЦОВА У контЕксті політиЧНої РЕАЛЬНОСТІ

ХХ – початку ХХІ ст.

Вже протягом майже сторіччя політико-правова доктрина Д.І. Донцова (1883-1973) привертає до себе пильну увагу дослідників – політологів, правознавців, істориків, філологів. Ідейна спадщина Донцова й досі викликає палкі дискусії як серед науковців, так і серед широкого загалу. У цьому сенсі можна цілком погодитися з позицією С.М. Квіта, який зауважує, що «постать Дмитра Донцова належить не лише академічній науці, – досі це також проблема поточних політичних та ідеологічних борінь» [3, c. 4]. Саме тому до цього часу в науці відсутня єдина, визнана усіма або принаймні більшістю учених, теорія щодо його доктрини  інтегрального націоналізму. Та, незважаючи на це, практично не викликає заперечень твердження про особливу роль, котру відіграла вона у формуванні та розвитку української національної свідомості й ідеології.

Підґрунтя інтегральної течії у націоналізмі, характерною відмінністю якої був крайній радикалізм, почало закладатися ще в останній чверті ХІХ ст. в умовах, коли посилилося суперництво між національними державами, що супроводжувалося занепадом ідей гуманізму та лібералізму. Вже на початку ХХ ст. ідеї інтегрального націоналізму набули поширення не лише у Західній, але й у Східній Європі. Особливий його розвиток припав на 20-30-ті рр. Саме тоді у деяких країнах (Німеччині, Італії, Японії) відбувалося становлення тоталітарних режимів.

Ідеї українського інтегрального націоналізму були викладені Д.І. Донцовим у його працях «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», «Підстави нашої політики», «Націоналізм», «Модерне москвофільство» та ін. Маючи юридичну освіту (право він вивчав у Віденському університеті) Д.І. Донцов був широко обізнаним у галузі історії філософії права античності, середньовіччя, нового часу, німецькій класичній філософії. Він вільно орієнтувався й у сучасних йому течіях політичної думки, зокрема у марксизмі. Широко використовувалися ним також ідеї вітчизняної політико-правової думки: праці авторів доби Київської Русі, XVI-XVII ст., Г.С. Сковороди, П.О. Куліша, М.І. Костомарова та ін. Та ставлення Д.І Донцова до усієї культурної спадщини, як і до ідей своїх сучасників мало досить специфічне забарвлення. Він розглядав їх виключно крізь призму української національної ідеї, викладеної у гранично радикальній формі. Саме такого висновку дозволяє дійти, зокрема, аналіз праці «Націоналізм», що вперше вийшла друком у Львові в 1926 р. Саме тут доволі ясно викладено сутність авторської концепції, яка найбільш чітко виявилася через формулювання шести головних вимог так званого «вольового націоналізму»: зміцнювати волю нації до експансії, прагнення до панування та підкорення усього чужого (як мета), боротьба (як засіб); прагнення боротьби та усвідомлення її неминучості; дух романтики, містичного пориву, ірраціоналізму, яким має бути перейнята національна ідея; непримиренність, фанатизм, брутальність та аморальність, що беруть до уваги лише інтереси власної нації (саме це, на його думку, надає національній ідеї вибухової сили в історії); право сильних націй організувати та вести інші народи для зміцнення і розвитку людської цивілізації; кожна нова ідея, аби здобути собі право на життя, має опертися на ініціативну меншість, котра вживає «творче насильство» для суспільного поступу  [2, c. 159-215].

На думку Д.І. Донцова, «право самоозначення мають лише імперіалістичні нації» [2, c.208]. Він вважає, що далеко не усі народи достойні вільного розвитку. «Свобода… йде разом з вищістю. Нижчий, меншовартний не може ніколи мати нічого, як тільки мати свободу з ласки, яка остільки ж порожня як непевна. Право базується на світових інтересах і вигоді. Слабі, нездарні раси не сміють сподіватися, що їх не потурбують в оселищі». З погляду Донцова це й є імперіалізм. Виходячи з усього сказаного він доходить висновку: «точка погляду поступу (прогресу – О.Г.) не має нічого спільного з мораллю». Адже «перемагають не «моральні» раси чи системи в нагороду за свою «моральність» або терпіння» [2, c. 207].

Саме через таке тлумачення логіки суспільного прогресу проти ідеології Д.І. Донцова виступав Ю.В. Шевельов, який звертав увагу на те, що радикалізм засновника українського інтегрального націоналізму  набагато ближче до російського більшовизму, аніж до цивілізованого європейського лібералізму. «Дуже багато оцінок самого Д. Донцова дуже багатьма рисами надзвичайно близькі до большевизму, – наголошує Ю.В. Шевельов, – хоч і не будемо робити з цього висновку, що він є большевик або аґент большевизму, – дарма що об’єктивно останні писання Д. Донцова страшно корисні для большевизму» [6, c. 10].

Навряд чи можна погодитися з твердженнями деяких дослідників про те, що Ю.В. Шевельов критикував Донцова з якоїсь особистої неприязні та завжди був його особистим ворогом [3, c. 39]. Навпаки, протягом певного часу він зачитувався працями останнього. Їхнє протистояння виявлялося значно більшою мірою у сфері ідеології, аніж у сфері особистих стосунків. На це пізніше, на початку 90-х рр. минулого століття, в одному з своїх листів вказував сам Шевельов: «В перші мої роки на захід від фронту я був послідовником Д. – це природно, від одного тоталітарного режиму найлегше переходити до другого подібного. Але чимраз ясніше я бачив ницість ідеології Д. Очі мені стали відкриватися десь у середині сорокових років. Особисто з Д. я ніколи не зустрічався, полеміки з ним уникав. Але він не визнавав ніяких ідеологій, крім власної. Кінець-кінцем я написав полемічну статтю, першу і останню». Ю.В. Шевельов вважав «донцовізм» дитячою хворобою, на яку шкода витрачати витрачати час і сили [4, c. 188].

Водночас, якщо відкинути крайнощі, в ідеології Д.І. Донцова, не можна не побачити глибокого розуміння сучасної йому політичної дійсності. Зокрема, провісними виявилися його попередження щодо неприпустимості проросійської орієнтації. Брак власної національної ідеології призводив до того, що частина української найсвідомішої провідної верстви долю України  ставили у цілковиту залежність від розвитку «російської демократії» [5, c. 140]. Такому підходу й, зокрема, москвофільству Д. Донцов протиставляв українську самостійницьку політику, тобто політичний ідеал суверенної української нації, її духовності й культури. Його передбачення, що москвофільство та малоросійство призведе Україну до катастрофи, стало дійсністю у 1917-1921 рр. під час національно-визвольних змагань. [1, c. 207]. До подібних висновків підводять нас і реалії останнього часу.

Отже, можемо підсумувати, що Д.І. Донцов як ідеолог був непересічною особою, «людиною альтернатив і контрастів». Він прагнув до гармонії через дисгармонію, не визнавав півтіней та не оминав гострих кутів. Незважаючи на певну обмеженість донцовської ідеології, наявність у ній елементів свідомого примітивізму, ірраціоналізму, вульгаризованого дарвінізму (виживає лише найсильніший) та навіть аморальності, його погляди у своєму підмурку склали концептуальну основу української національної ідеології ХХ – початку ХХІ ст.

 

Література

1. Донцов Д. Рік 1918, Київ. – К.: Темпора, 2002. – 208 с.
2. Донцов Д.І. Націоналізм. – Львів: Нове життя, 1926. –. 270 с.
3. Квіт С.М. Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет: Монографія. – ВЦ «Київський університет», 2000. – 260 с.
4. Листування з Ю.В. Шевельовим (Гавриленко О.А.) // Харківський історіографічний збірник. Вип. 7. – Харків: НМЦ „СД”, 2004. – С. 182-190.
5. Ситник О.М. Д. Донцов і проблема української національної ідеології // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – 2009. – Вип. XXVII. – С. 140-143.
6. Шерех Ю. Донцов ховає Донцова // Думки проти течії. – Ульм, 1949. – С. 5-42.