ПОЛІТИКО-ПРАВОВА ДОКТРИНА Д.ДОНЦОВА

Увага! Відкрито в новому вікні. PDFДрукe-mail

Вдовичин Ігор Ярославович,

доктор політичних наук, професор,

професор кафедри теорії держави і права

Львівської комерційної академії


ПОЛІТИКО-ПРАВОВА ДОКТРИНА  Д.ДОНЦОВА

Через надмірну політизацію образу Д.Донцова, який доволі часто не має жодного відношення до ідей, що йому приписують, забувають що це високоосвічений правник. У 1907 р. він отримав диплом юридичного факультету Петербурзького університету, а у 1917 р. захистив докторат з права у Віденському університеті. Уважно дослідження його творів дає підстави зробити висновок що вони не містять заперечення доктринальних засад прав і свобод людини, а навпаки – їх послідовний захист. Застереження, які дозволяють несумлінним опонентам обвинувачувати мислителя в прихильності до різних напрямів екстремізму, базуються на полемічній загостреності його текстів, тобто на формі, а не на змісті.  Д. Донцов наголошував, що дієва, ефективна реалізація права можливе тільки для рівних суб’єктів правовідносин – вільних людей, завдяки індивідуальним зусиллям особи. «Литовський Статут, Магдебурзьке Право, незалежна від світської влади церква (латинсько-римський принцип), церковні братства, козацькі товариства (ідея «лицарства», що лежала в їх основі, також чисто європейська), становий конституціоналізм, зрештою, приватна власність – усе це були урядження, що виробили з нації європейський тип організованого колективу, збудованого не на московськім принципі приказу, тільки на англійсько-европейськім – самоуправи (Selfgovenment). Інституції, що виробили в нас велику відпорну силу, а в одиницях – активну психологію борця, що своє найбільш викінчене виявлення знайшла в Америці» [3, с.167]. Як бачимо, перед нами, класичний опис засад громадянського суспільства – як інституційних, так і внутрішньо-змістових, в основі яких перебуває самодіяльність особи. Чітке посилання на ліберальну Америку як можливий взірець для найкращого втілення проекту незалежного політико-правового буття України є виразним свідченням ціннісних орієнтирів Д. Донцова.

Він заперечує не лібералізм, демократію, свободу особи, а демагогічне зловживання цими поняттями, паразитування на них з метою фактичного руйнування фундаменту людської свободи – людської індивідуальності та держави, функціонування якої будується на праві, а не на емоціях натовпу чи деспота. Усе це засвідчує суто полемічне перебільшення сенсу критичних випадів проти лібералізму, проголошуваних Д.Донцовим.

Основний сенс думок Д. Донцова полягав у прищепленні в свідомості українського суспільства самоповаги, ідеї самоакції, віри у власні сили, загалом – прагнення захистити декларовані лібералізмом природні права людини. Їх природність передусім визначається сприйняттям боротьби на їх захист як природної поведінки особи. Він розумів сенс демократії та її абсолютну перевагу над тими чи іншими типами деспотії. Слід усвідомлювати, що завзяття Д. Донцова в обстоюванні ідеалу незалежності України зумовлювалось розумінням потреби інституційного механізму забезпечення свободи особи. А саме держава є основним інституційним механізмом гарантування свободи особи. У державі може і не бути свободи, але без держави – свобода існувати не може. Спроба доручити захист свободи іншій державі неминуче обмежить свободу не лише підлеглої нації, але і нації панівної, яка для забезпечення власного домінування змушена буде вдаватись до насильства, різноманітних обмежень особистих свобод і розширення каральних повноважень судової та  виконавчої влади. Самодостатня, внутрішня цінність свободи зникає, а тоді навіщо зовнішні, дорогі інструментарії. Здобуваючи незалежність, Україна сприяє також свободі сусідів, що посідають її землі, звільняючи їх від тягаря надмірного регулювання, контролю, взаємозаперечення декларованих гасел і політичної практики. Інакше неминучим є занепад, а то і повне зникнення свободи.

Власне у цьому річищі слід розуміти твердження Д. Донцова: «Аморфна російська маса може бути ведена лише абсолютизмом, самодіяльна европейська суспільність – лише самоакцією» [3, с.138]. Тобто Д. Донцов прямо засвідчує свою прихильність до правової, демократичної держави, а гостра спрямованість заяв з критикою деспотичної влади, ігнорування нею свободи особи, навряд чи може бути поставлена  мислителю у провину. Такий підхід перебуває в руслі європейської культурної традиції, базованої на свободі особи як свободі окремішнього, свідомого свого індивідуального «Я» і водночас єдності багатьох «Я» на основі певних цінностей. Сам Д. Донцов так визначив сенс діяльності українського націоналізму: «Плекання цих традицій політичної нації – це, власне, той перший категоричний імператив нашої внутрішньої політики, про котрий говориться вгорі. Цей імператив каже нам ніколи не забувати, що головною ціллю нашої політики мусить бути національно-державний, а не національно-культурний ідеал» [3, с.165].

Обвинувачення у фашизмі дають змогу уникати аргументованої дискусії щодо суті поглядів Д. Донцова, хоча він висловлювався достатньо однозначно щодо власного ставлення до особистої і політичної свободи: «В царині політики це значить передусім – ідея демократії, в тому сенсі, як це слово розуміють на Заході. Було б тривіяльністю хотіти цим словом означити суть европейського типу політичної еволюції, але, на жаль, за браком ліпшого терміну мусимо послуговуватися ним. Під демократією розуміємо тут, як уже не раз зазначено вище, економічну і політичну самодіяльність, оперту на свободі одиниці. Ця демократія переходить тепер велику кризу, в котрій її вороги хочуть бачити такий самий смерк богів, якими був колись занепад монархії та аристократії» [3, с.168].

Саме тривога за сутнісні риси європейської демократії у міжвоєнний період і спонукала Д. Донцова до критики багатьох надзвичайно непривабливих дій західних демократій, політична практика яких зводилася до потурання радянському тоталітаризму, ігнорування занепаду рівня особистої свободи у багатьох країнах Європи, порівняно з передвоєнним періодом, незважаючи на зовнішні демократичні гасла. Така тривога за сенс європейської демократії мала під собою поважні підстави, що засвідчили подальші події.  «Гітлерівський демократичний тріумф виявив справжню природу демократії. Демократія має дуже мало власних вартостей: вона така сама добра або лиха, як і принципи народу, що оперує нею. В руках ліберального й толерантного народу вона створить ліберальний й толерантний уряд; у руках канібалів – уряд канібалів. У Німеччині 1933–1934 рр. вона витворила нацистський уряд, бо політична культура, поширена серед німецьких виборців, не мала такого пріоритету, як не допуск до влади гангстерів» [1, с.999]. Сам Д. Донцов поділяв погляд на демократію як змагання у правовому полі юридично вільних і рівних осіб, протиставляючи таку демократію популістським закликам до тотожності у рівності безправ’я.

Демократія, у позитивному сенсі, на думку Д. Донцова, обстоює рівність, тільки її рівність – не рівність слабких, що хочуть принизити до свого рівня сильних, навіть ціною загального рабства. На першому місці у неї почуття свого права та ідеал свободи. Така демократія нічого не хоче знати про викликання звірячих інстинктів мас, ні про те, що всі, і великі, і малі, і люди праці, і ледарі, і талановиті, і нездари, мали б одну і ту саму нагороду, одне і те саме значення в суспільності. Натомість вона проголошує право кожного, хто більш сильний, витривалий, або інтелігентний, добиватися в рівних умовах до найвищого щабля суспільної драбини. «Ця демократія признає рівність в конкуренційній боротьбі життя, але рівність щодо точки, де перегони починаються, а не там де вони закінчуються» [3, с.234].

Він також не поділяв жодних етнічних чи соціальних упереджень. Д. Донцов виступав із критикою такого світобачення, характерного для комуністичної ідеї, а також для багатьох українських діячів, що некритично сприйняли різноманітні радикальні ідеї чи,  навпаки, взагалі відмовились від будь-яких переконань та ідей.

«Многі офірували свої послуги нації, але вони були або «буржуа», або «поляки» (себто, не православні, або аристократи, що носили якесь славне в нашій історії імя, як перший український посол при Ватикані, як голова галицько-української церкви або як останній гетьман. Таких ненавиділось найбільше, ненавиділось зі злістю жаби, що не могла стати волом, з ненавистю нових багачів до старого пана, інтелегентність якого і всяку іншу вищість над собою вони в глибинах своєї душі мусіли признавати» [3, с.197].

Очевидно, що елементарно необхідною умовою для самоздійснення свободи особи є держава, і тому з такою гостротою він наполягає на державницьких складових своєї політичної концепції. Жодні культурні, соціально-економічні, політичні проекти нездійсненні поза межами того інституційного поля, що забезпечує держава. Змістова наповненість таких ідей набагато глибша, ніж заклик до формування певного буття – це створення самої можливості свідомого буття, тобто свободи людини у самореалізації. Д.Донцов зауважує, що для культурних націй Європи й Америки державний примус конечний в інтересі кожної групи й одиниці, що належить до державного зв’язку. Для вихованих у гуляйпільських степах махновців (габілітованих так само, як негабілітованих) це зовсім інакше. Народолюбний махновець не бачить в атрибутах держави нічого, як тільки «власні марки і гроші, власний двір, армію, власні в’язниці і власних жандармів»; для нього все це «такі приємності», за які він охоче подякує, аби лиш йому забезпечили «добру поживу» [2, с.281]. Д. Донцов передусім закликав до дієвої поведінки, здатної чинити опір маніпулюванню свідомістю,  захистити людську гідність. Він усвідомлював складність завдання, тому  що в сучасних умовах наступ на свободу особи переважно відбувається під демагогічними гаслами «гуманізму», «демократії», «свободи особи», «рівності», покликаними перетворити громадян на натовп, що чекає опіки над собою і вдячний за це. Такий підхід повертає людину у архаїчну епоху, коли вона ще не усвідомила власну індивідуальність. Відповідаючи власним критикам і критикам своїх однодумців, він писав: «Ні, не злі інстинкти будили ті люди; вони будили тверезу думку, спасенний скептицизм, бажання бути готовим морально, потребу здирати облудні маски з дійсности і уявити її такою, якою вона є, і пам’ятати, що довкола не Аркадія. Ніщо иншого не говорив і я – цілий час висміюючи «дрібну толєрацію» і «природної доброти трутнів». Тому м. и. і п. Іванейко повинен зрозуміти, що говорив я про річи значно ширші і глибші, аніж заголовок, який я їм дав в книзі, виданій в 1926 р. («Націоналізм». – І. В.)» [4, с.61].

Як бачимо, Д. Донцов особисто підкреслив, що мова йде про речі ширші і важливіші, ніж «націоналізм» – про формування людської особистості як суб’єкта, здатного самореалізовувати власну свободу, і жодні, найдосконаліші інституційні механізми не мають жодного сенсу, якщо немає індивідуальності, фундаменту їх функціонування.

Італійський мислитель Дж. Сарторі теж звертає на це увагу: «Незважаючи на те, що в чернечих орденах існували оптимальні умови, ченці добре знали, що навіть вони не ангели, і тому ніколи не припиняли працювати над тим, як вибирати найспроможніших і найпридатніших, як забезпечити, щоб більшість найгірших не подолала меншості найкращих» [7, с.496]. Справа з правами людини не така проста, як це мислить механічна більшість, навіть «інтелектуалів». Банальною істиною стало те, що демагогічне проголошення будь-яких свобод може відбутися при найжорстокішому політичному режимові.

Викриваючи утопізм і жорстокість «пророків» соціалістичної ідеї, Донцов писав: «Вчив той снобізм, що стремління людей взнестися понад юрбою, щоб бути ліпшим, досконалішим від свого ближнього, завше родить боротьбу між людьми, а тому “стремління людини, що пхає її до конкуренції з ближнім, є антисоціяльною”. Яка ж то верства суспільства була «освіченішою», економічно сильнішою, інтелігентніша від «юрби»? – Це була буржуазія. Відібрати її почуття моральної вищости, свідомість свого права боронити своє становище – до того стреміли апостоли соціальних низів» [5, с.453].

Пишучи про Ф. Достоєвського, він узагальнив у ньому те характерне, що робило закономірним протистояння Європа – Росія. «Чи для таких людей створена була тверда етика Заходу, що ставилася до дорослих як до дорослих, а не як до дітей, що вимагала відповідальности за вчинки, етика людини, суворої до себе і до оточення? Для них тих слабих, тих «широких» жертв нестримного настрою, чужих поняттю «повинен» не існувала мораль прав і обов’язків» [6, с.527]. Таким чином, Д. Донцов послідовно розкривав вагу активної громадянської позиції, боротьби особи за власну суб’єктність, в якій поєднується свобода і відповідальність, для дієвого функціонування державних інститутів і норм права.


Література


1. Дейвіс Норман. Європа: Історія / Пер. з англ. П. Таращук, О. Коваленко / Норман Дейвіс. – К.: Основи, 2000. –1464 с.
2. Донцов Д. Націоналізм // Донцов Дмитро. Твори в 5-ти т. Т. 1. Геополітичні та ідеологічні праці / Дмитро Донцов – Львів: Кальварія, 2001. – С. 245 – 425.
3. Донцов Д. Підстави нашої політики // Донцов Дмитро. Твори в 5-ти т. Т. 1. Геополітичні та ідеологічні праці / Дмитро Донцов. – Львів: Кальварія, 2001. – С. 91 – 242.
4. Донцов Д. Про баронів середновіччя і баранів з байки / Дмитро Донцов // Вістник. – 1936. – №1. – С. 53 – 65.
5. Донцов Д. Про соціял-ідіотів / Дмитро Донцов // Літературно-Науковий Вістник. – 1932. – Ч. 5. – С. 452 – 466.
6. Донцов Д. Федір Достоєвський / Дмитро Донцов // Літературно-Науковий Вістник. – 1931. – Ч. 6. –  С. 526 – 533.
7. Сарторі Джованні. Вертикальна демократія / Джованні Сарторі // Демократія: Антологія / Упоряд. О.Проценко. – К.: Смолоскип,  2005. – С. 468 – 532.