ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВЕ РОЗУМІННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ У ПРАЦЯХ ДМИТРА ЧИЖЕВСЬКОГО

Увага! Відкрито в новому вікні. PDFДрукe-mail

Бойко Ірина Несторівна,

асистент кафедри історії держави і права

ІНПП НУ «Львівська політехніка»

 

ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВЕ РОЗУМІННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ У ПРАЦЯХ ДМИТРА ЧИЖЕВСЬКОГО

Серед різноманітних підходів щодо глибинного пізнання феномену українськості чільне місце займає філософсько-правове розуміння українського національного характеру у творчості Д.Чижевського. Досліджуючи характерні складові української філософської думки, місце української історії у цивілізаційних процесах, будучи учасником державотворчих національних потуг на Україні, Д.Чижевський аналізував їх особливості через своє сприйняття буття, природного права, історії, культури, базуючись на творчих досягненнях кращих мислителів свого часу.

Питання національних особливостей у державотворенні в наукових пошуках Д.Чижевського мають системний характер. Ще у 1929 р. в УВУ вчений захищає свою першу дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора філософії – «Гегель і Французька революція» [1]. Вслід за П.Юркевичем, Д.Чижевський визначає українську філософію як філософію серця та розвиває ідею кордоцентризму (тут і далі курсив наш – І.Б.) в нових історичних умовах. У 1934 р. виходить у світ «Філософія Г.С. Сковороди», де вчений ставить собі завдання пізнати національний світогляд, знайти міжкультурні споріднення з духом інших національних культур [2].

Д.Чижевський пропонує три шляхи пізнання нації ‑ національного типу [3, с.15-16; 4, с.39-40]: 1) дослідження народної творчості, культури народу; 2) вивчення «блискучих», яскравих, виразних історичних епох, які пережив цей народ; 3) аналіз життя і творчості «найбільш значних, великих, видатних представників даного народу».

Перший шлях дає змогу виявити психічний склад українського народу, якому притаманні три виразні особливості:

а) «емоціоналізм і сентименталізм, чутливість та ліризм» [3, с.15] («емоційність та сентименталізм, сприйнятливість та ліризм – очевидні риси психічної конструкції українця» [4, с.39]) ; б) «індивідуалізм та стремління до «свободи» в ріжних розуміннях цього слова» [2, с.15] («індивідуалізм і потяг до «свободи»» [4, с.40]) ; в) «неспокій і рухливість, більш психічні, ніж зовнішні» [3, с.16] («неспокій та рухливість» [4, с.40]).

Ці риси не лише виявлялися впродовж історії українського народу, а й певним чином визначали вітчизняну історію, яка в розумінні вченого й склала другий шлях.

З цього приводу Д.Чижевський вказував у наведених вище працях:

1. «Можемо навіть сказати, що народній характер вибирав для себе те із історичних подій, що якраз відповідало його єству. Найбільш важливими моментами історичного розвитку українського національного характеру треба вважати постійне тло української історії – природу України та два періоди історичні – добу князівську та добу бароко» [3, с.16];

2. «Можна навіть сказати, що національний характер вибирав для себе з історичних подій саме ті, які найбільше відповідають його сутності. Як найважливіший момент історичного розвитку національного українського характеру слід розглядати природу України, цей сталий фон української історії, та два історичні періоди – часи князівської влади і епоху бароко» [4, с.40].

Третій шлях – національні риси українського характеру, які, на думку Д.Чижевського, відобразились і в творчості видатних діячів української культури:

«емоціоналізм» знаходить своє відображення у «філософії серця», у творчості Г.Сковороди, М.Гоголя, П.Юркевича, П.Куліша;

«індивідуалізм» відобразився в ухилі до «духовного усамотнення», що притаманний був Г.Сковороді, М.Гоголю, М.Максимовичу, П.Кулішу, та «плюралістичній» етиці», яка стверджує право кожного індивіда на власний етичний вибір і шлях (Г.Сковорода, М.Гоголь);

психічний «неспокій і рухливість», відобразились у ствердженні ідеалу миру («мир» є основна етична і соціальна цінність») і злагоди між людьми і людини з Богом, прагненні гармонії, що теж виявляють Г.Сковорода, М.Гоголь, П.Юркевич і П.Куліш.

Д.Чижевський вважає також типовими для української думки і притаманне їй релігійне забарвлення та симпатії представників української нації до інших національних культур – передусім, німецької (Ф.Прокопович, Г.Сковорода, П.Куліш, Б.Кістяківський) та італійської (М.Гоголь). У той же час, завершуючи характеристику цієї риси, Д.Чижевський наголошує: «Ті симпатії, які висловлюють Гоголь або Куліш до росіян, мають політичний, а не психологічний характер» [3, с.18].

«Кордоцентризм» філософських шукань, емоційність, іронічне ставлення та інші риси, які відзначає Д.Чижевський, не є притаманними лише українській нації. Але національна специфіка філософії все ж таки існує, кожного разу виявляючись по-різному, залежно від тієї національної культури, з якою вона зіставляється. Вона носить релятивний характер.

На глибоке переконання Д.Чижевського, своєрідність українського характеру по-різному виявиться у діяча, що творив у колі, скажімо, російської культури, як, наприклад, М.Гоголь, і українця, який діяв в італійській культурі, як, скажімо, Ю.Дрогобич. Але і в першому, й у другому випадку вона тим чи іншим чином заявить про себе, накладаючи відбиток про результати його творчості. І з’ясування специфіки цього відбитку теж входить у коло завдань історика української філософії. На жаль, у часи Д.Чижевського реальний стан науки не дозволяв реалізувати це завдання повною мірою. Але суттєво, що він визначає шлях для такого дослідження – це він робить і тоді, коли закликає під час історико-філософського аналізу враховувати «духовний досвід» мислителя, суттєвою складовою частиною якого є риси, зумовлені характером нації, до якої той належав. У цьому ж сенсі слід сприймати його застереження про непридатність методу «імпресіоністських характеристик» поняття національного характеру, «в яке кожен автор вкладає із своєї власної душі або найцінніші, або найогидніші риси» [5, с. XXXІV–XXXVIII].

Аналіз філософської спадщини Д.Чижевського свідчить про те, що він у своєму розумінні українського національного характеру та визначенні рис національного характеру оперував поняттями, які використовуються сучасною філософією права та поєднані з діалектичним зв’язком людини, суспільства і права в історії філософської думки України, реалізацією природного права української спільноти стосовно самовизначення у становленні та розвитку складових елементів державо- та правотворення в Україні.

Вивчення філософсько-правових поглядів Д.Чижевського щодо українського національного характеру, на наше глибоке переконання, сприятиме об’єктивності в оцінці сучасних явищ українського буття, досягненню єдності українського народу, формуванню громадянського суспільства та, врешті-решт, надання українському державотворенню національного змісту.

 

Література

1. Українська культура: Лекції за ред. Д.Антоновича. – К. : Либідь, 1993. – 592 с.
2. Ушкалов Л. Дмитро Чижевський та його книга про філософію Сковороди  / Л. Ушкалов // Чижевський Д. Філософія Г. С. Сковороди. – Х. : Прапор, 2004.– 272 с.
3. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні / Дмитро Чижевський. Філософські твори: у 4-х тт. // Під заг. ред. В. Лісового. – К.: Смолоскип, 2005. – Т. 1: Нариси з історії філософії на Україні. Філософія Григорія Сковороди. – С. 3–162.
4. Чижевський Д. До характерології слов’ян. Українці / Дмитро Чижевський. Філософські твори: у 4-х тт. // Під заг. ред. В. Лісового. – К.: Смолоскип, 2005. – Т. 2: Між інтелектом і культурою. Дослідження з історії української філософії. –  С. 36–42.
5. Горський В. Дмитро Чижевський як історик філософії України / Вілен Горський // Дмитро Чижевський. Філософські твори: у 4-х тт. // Під заг. ред. В. Лісового. – К.: Смолоскип, 2005. – Т. 1: Нариси з історії філософії на Україні. Філософія Григорія Сковороди. – С. ХХХІ–ХХХVІІІ.