ІДЕЯ ҐЕНДЕРНОЇ РІВНОСТІ ЯК СКЛАДОВА ІДЕОЛОГІЇ УКРАЇНСКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

Увага! Відкрито в новому вікні. PDFДрукe-mail

Андрусяк Ірина Павлівна,

асистент кафедри історії держави і прав

Інституту права та психології

Національного університету «Львівська політехніка»

 

ІДЕЯ ҐЕНДЕРНОЇ РІВНОСТІ ЯК СКЛАДОВА ІДЕОЛОГІЇ УКРАЇНСКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

Формування модерної ідеології державотворення потребує перегляду усталених концепцій та підходів до трактування історичного минулого українського  народу. Традиційний підхід до історії України з акцентом на боротьбі за державність та жах бездержавного існування не тільки спрощує складність процесу формування і розвитку українського народу, але й не має історичного підґрунтя для вирішення актуальних проблем сучасності. Свого часу Михайло Драгоманов писав: «Безперечно, українці багато стратили через те, що в часи, коли більша частина інших пород людських в Європі складали свої держави,  їм не довелося того зробити. Як там не єсть, а своя держава, чи по волі, чи по неволі зложена, була й досі ще єсть для людей спілкою задля оборони себе од чужих і задля впорядкування своїх справ на своїй землі по своїй волі. Тільки ж не всіх справ і не для всіх людей рівно! Тепер вже показалось, що й в тих породах людських, котрі мають свої держави й великі, багаті, й вільні (напр., як Франція, Англія), або й великі спілки вільних держав (як С. Американська Спілка), більша частина людей бідує мало чим менше, ніж бідують мужики українські» [2, с.293]. І вже точно можемо стверджувати, що становище жінки в українському суспільстві було не гіршим, і не кращим, ніж в будь-якому іншому тогочасному суспільстві. Тому, якщо розглядати історію України, як історію держави, правлячої династії чи завоювання та приєднання нових земель вона буде виглядати невтішно і безперспективно. Але іншою буде картина, якщо розглядати її як процес руху від несвободи до свободи. «Історики України – від незнаного автора «Історії Русів» до редколегій багатотомних спільних праць – зробили чимало, аби забезпечити пам’ять про минуле нашої Батьківщини. Одначе вони не  відтворили цілої її історії. В намаганні показати, що Україна така ж держава, як інші, і що вона має повне право на власне незалежне існування, ці історики пророчили найсуттєвіше в самобутності українського народу – на відміну від Франції, чи Англії, чи Росії, які стали і державами, і народами завдяки потужним державотворчим і військовим силам, Україна завдячує своєму існуванню не якомусь урядові чи державі, а власній громаді й своїм громадським організаціям» [1, с.3-4]. Громада, як спільнота вільних і рівних людей була основою процесу формування і розвитку українського народу. І ця громада завжди тяжіла до рівності всіх свої членів без огляду на їх майновий стан, соціальне походження чи статеву приналежність. Саме в громаді вирішувалась переважна більшість питань суспільного буття людини. Очевидно, що і соціально-економічні і державно-правові чинники деформували цю рівність, проте не впливали на її сутнісний характер і спрямованості на утвердження повноправності кожної окремої людини. На відміну від державної організації, яка базувалася на жорсткій ієрархічності, становому поділі суспільства та монархічній формі правління,  громада, будь-то міська чи сільська, будучи об’єднана спільністю інтересів, об’єктивно змушена виробляла консенсусні рішення, враховувати інтереси кожного, сприймати рівність, якщо не кожної людини, то, принаймні, глав родин, старших. Очевидно, що патріархальний уклад аграрного суспільства виключав повну рівність всіх членів суспільства, в першу чергу, з огляду на економічні чинники. Старші, економічно незалежні члени родини, завжди мали більше прав від молодших, економічно не самостійних. Тут лінія поділу проходить не стільки за соціальною чи ґендерною ознакою, скільки за віковою. Яскравим підтвердженням цього може бути народна творчість, де найбільш знедоленими і безправними виступають діти або члени молодого подружжя.

Суспільний прогрес об’єктивно супроводжується зародженням та утвердженням ідей рівності, заперечення будь-якої дискримінації людини, чи то за соціальною, чи національною, чи релігійною, чи ґендерною ознакою. Важливо зазначити, що формування модерної української нації відбувалося на засадах заперечення будь-яких форм дискримінації, обмеження прав тієї чи іншої групи людей.  Очевидно що різні соціальні групи, громадські утворення могли робити більший акцент на забезпеченні і захисті власних інтересів, проте всі без винятку прогресивні національні інституції виступали за рівність, свободу і демократію. Так в «Програмі до «Громади» 1880 р., як  базова політична вимога є вимога «рівного права для всякої особи, як чоловіків і парубків, так і жінок і дівчат, усякої породи» [3, с.151]. Цю програму, як стратегію розвитку українського політичного руху написали Михайло Драгоманов, Сергій Подолинський та Михайло Павлик. Тобто маємо чітке усвідомлення провідними українськими політичними теоретиками, що ґендерна рівність є передумовою успішного розгортання українського національно-визвольного руху. Але так само, як в загальнополітичному русі висувалася ідея ґендерної рівності, в жіночому русі однією з ключових була вимога національного визволення. При цьому слід зазначити, що це притаманне жіночим рухам всіх поневолених народів. Показовим у цьому відношенні може бути з’їзд Союзу рівноправності жінок (загальноімперської організації, яка ставила своїм завданням об’єднати жіночі рухи всіх народів Російської імперії). Найгострішу дискусію викликало питання прав національних меншин. «У протоколі з’їзду зазначено: «Провінційні делегатки від єврейок, польок і білорусок поставили як невідкличну передумову свого вступу в члени союзу те, щоб союз визнав право на (національну) автономію і ї право на культурне та національне самовизначення» (Протоколи з’їзду, ЦГІА, Москва, фонд 516, ед. хр. 5, ст.. 28). Литовки і українки також поставили вимогу, що «визволення жінок нерозривно зв’язане з осягненням автономії цілого рідного краю і визволення його від гніту русифікації» (там же, ед. хр. 12). Слід зауважити, що термін «рідний край» вживається не для окреслення всієї імперії, а тілки території народу, себто України, Польщі чи Білорусії». Рішенням з’їзду пишалися росіянки. Марія Чехова, перша голова союзу, з гордістю писала про рішення з’їзду в справі неросійських народів: «Це питання заледве виникло в російській суспільності, а наше товариство було одне з перших, що розв’язало його позитивно» (Переписка Чехової, там же, ед. хр. 5, ст. 71) [1, с.32]. Як бачимо і російський жіночий рух був на порядок прогресивнішим від всіх загальноімперських політичних партій, які до розпаду імперії так і не визнавали прав поневолених народів.

Актуалізація здобутків українського жіночого руху другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст., реальне, а не декларативне забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків, утвердження ґендерної рівності є, на сьогодні, в Україні нагальною вимогою часу, умовою утвердження цінностей демократії, рівності і свободи. Показовим є той факт, що й сьогодні, як і більше ста років тому, все реакційне , ретроградне, антиукраїнське виступає проти ґендерної рівності. Демократичні, прогресивні, національні сили усвідомлюють, що без повноцінного залучення жінок до вирішення всіх без винятку проблем подальшого розвитку України, такий розвиток не може бути динамічним і успішним.

 

Література

1. Богачевська М. Дума України – жіночого роду / Марта Богачевська. – К. : Воскресіння, 1993. – 110 с.
2. Драгоманов М. П. Вибране. … мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні / М. П. Драгоманов. – К. : Либідь, 1991. – 685 с.
3. З починів українського соціялістичного руху. Мих. Драгоманов і женевський соціялістичний гурток. Зладив М. Грушевський. – Відень: Український соціологічний інститут, 1922. – 212 с.